Декларативний креатив

З весняним (патологічним) сплеском атмосферної температури, не менш інтенсивно розігріваються і суспільні відносини.Це й не дивно. «На носі» – та де там – давно вже розпочалася підготовка до виборів шостого Президента України.

Готуючись до них, традиційні, новітні та приховані претенденти в кандидати виявляють несамовиту публічну активність в своїй індивідуальності та виключно «особистісній» спроможності нарешті зробити країну процвітаючою, а українців соціально захищеними та заможними. Дивно, чому багато хто з них раніше цього не зробили?

Та багато що ще зміниться. Виконавча влада лише набирає оберти, незважаючи на вимоги опонентів зробити все і відразу.

Не виключено, що і серед лідерів сторони роботодавців будуть бажаючі. Але про них ще не на часі. Підприємництво вже неодноразово розчаровувалось в своїх кумирах, та й принцип – сам розбагатів, то й країні добро принесе – вже не працює ні з «гречкою», ні без неї. Хоча попит на інформацію є і журнал готовий знайомити читачів із їх соціальними портретами достойників. Все, зрештою, «лежить» на поверхні.

А тим часом, десятки і сотні форумів, платформ, міжнародних і не тільки конференцій, семінарів та круглих столів – чи не найкращий спосіб продемонструвати майбутнім керівникам нації, якщо «вигорить», звичайно, державницьку турботу про його величність Громадянина України, готовність втілити в життя євроінтеграційні реформи, створити найкращі регуляторно-податкові умови для малого та середнього бізнесу, убезпечити державу і населення від фінансових катаклізмів тощо.

Голова обертом йде не стільки від заходів, скільки від їх декларативних резолюцій, рекомендацій, вимог та звернень до політичних лідерів та уряду. Тут головне, щоб виборець відчув розуміння його проблем організаторами, а також небайдужість та любов до його долі.

А чи зможе той само виборець з’ясувати доцільність таких заходів, коли мова йде виключно про інтереси та політичні амбіції потенційного кандидата чи політичної сили?

Чи усвідомити, коли відбувається публічний чи соціальний діалог з метою залучення населення до державницького управління, погодження та дискурс ініціаторів проектів регуляторних та законодавчих актів з платниками податку, а коли фактично реалізується політтехнологічний проект?

Вести мову про виконавчу владу не доводиться. Адже формування її кадрового складу  останніми роками без політичної компоненти не обходиться.

Дивує також відсутність конструктивного спільного обговорення проблемних економічних і соціальних питань представниками опонуючих політичних платформ.

Протилежна думка просто не сприймається. Кожна сторона воліє збирати навколо себе лише симпатиків. В найскладнішому становищі перебувають представники центральних органів виконавчої влади. Та вони справляються. Якщо вони перетинаються з політичними опонентами, то, як то кажуть, спрацьовує «парламентський синдром» – демонструється вищий пілотаж словесної еквілібристики. І все! В кінцевому рахунку,  доля того чи іншого законопроекту, незалежно від його  вагомості для країни, вирішуватиметься в сесійній залі  під тиском тієї чи іншої парламентської фракції. Тож всі ці заходи нагадують лише політтехнологічний варіант. Контрольоване формування учасників, визначення спікерів, практична відсутність дискусійних можливостей для учасників-статистів. Про який діалог може йти мова? Тим паче, що й спланованого «одобрямса» не бракує.

Вкрай важливо, щоб так не сталося і з ключовою темою цього випуску журналу – проектом Закону України «Про Національне бюро фінансової безпеки», який торкнеться долі не лише платників податку, а й десятків тисяч працівників усіх без виключення силових структур.

Рецепт тут може бути один: спішити не поспішаючи, враховуючи бачення практиків.

Віктор Хмільовський

Коментарі

kazmetal l.com