Заступник голови ФПУ Володимир Саєнко: Єдиний шлях відродження економіки – підвищення зарплат

Share Button

Прем’єр-міністр Володимир Гройсман публічно оголосив, що нинішнього року середня зарплатня може сягнути 10 тисяч гривень, чим фактично підтримав профспілкову позицію. У багатьох виникає питання чи є в Україні економічне підґрунтя для такого зростання зарплат? Чи не завдасть це шкоди українській економіці? Давайте спробуємо розібратися з цими  питаннями.

Непомітно минула перша половина року, працювали підприємства, вироблялась і продавалась продукція, наповнювались бюджети, змінювались ціни і, звісно, виникає питання якою мірою цей період позначився на трудових доходах і життєвому рівні працюючих.

 

Українські профспілки на самому старті переговорів щодо укладення нової Генеральної угоди на 2018-2020 роки заявили про необхідність істотного підвищення мінімальної зарплати та забезпечення високих темпів щорічного зростання середньої зарплати і вказали на джерела фінансових ресурсів для цього без шкоди для подальшого розвитку економіки. Позиція і розрахунки офіційно доведені до представників Уряду та національних об`єднань роботодавців на переговорах.

 

Чому українські профспілки так категоричні? Сьогодні мінімальна заробітна плата (3723 грн.) залишається нижчою за фактичний розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб (4292 грн. у червні 2018 року), як гарантований Конституцією достатній життєвий рівень,  на 13%. Це означає, що багатьом працюючим повний робочий тиждень (40 годин) потрібно відмовитись від частини елементарних власних життєвих потреб, не кажучи вже про повну відсутність у такій мінімальній зарплаті коштів на утримання дітей. Таких людей немало. За даними Держстату, на рівні мінімальної або нижче отримують зарплату понад 580 тисяч українців, тобто кожний дванадцятий, а серед медиків – кожний восьмий, працівників культури – кожний шостий. Це не що інше як масштабна бідність серед працюючих.

 

Офіційне і об’єктивне підтвердження такого висновку: Україна на 7 місці в міжнародному рейтингу бідності країн, який щороку складає видання Bloomberg, і на 112 (зі 149) у Світовому рейтингу рівня життя (The Legatum Prosperity Index™).

 

Серед аргументів профспілки наводять наступний: в операційних затратах підприємств на виробництво продукції (собівартості) затрати на заробітну плату становлять в середньому лише  6-7 %. В економіках Європейського союзу цей показник сягає 25-40%.  Український працівник у червні 2018 року отримав в середньому лише 296 євро, що ледь перевищило найнижчу мінімальну зарплату, встановлену у одній серед країн ЄС Болгарії – 261 євро.

Українські підприємства давно уже реалізують продукцію за світовими цінами і мають відповідні доходи, співставимі з європейськими на одиницю продукції.  Це означає лише одне – бізнес має фінансові ресурси, але не доплачує українцям сотні мільярдів гривень за таку ж працю, як у європейських країнах. У цьому – корінь несправедливого розподілу результатів праці.

 

Варто зазначити, що протистояння сторін соціального діалогу навколо мінімальної та середньої зарплати не локальне і властиве не лише Україні. Так, наприклад, у вівторок 7 серпня, Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький до пізньої ночі вів перемовини з профспілкою «Солідарність». Польські профспілки аналогічно з українськими вимагають від влади значного зростання зарплат. Серед вимог – підняття на 12% зарплат у бюджетній сфері, де зарплати заморожені ще з 2010 року. Окрім того наші польські колеги вимагають від уряду індексувати на 8,5% мінімальну зарплатню. Отже, домагатись більшої зарплати для спілчан – це основна робота всіх профспілок.

 

Опоненти часто кивають на нібито можливу негативну реакцію економіки – різке зростання цін на соціально-значущі продукти і товари, причиною якого стає підвищення зарплат.   Насправді це не так. Практика 2000-2008 та післякризових 2010-2013 років переконала всіх, що зростання споживчих цін, на яке далеко не в першу чергу впливає ріст зарплат, становило менше половини показника зарплатного росту.

 

На переговорах по Генеральній угоді позиція Федерації профспілок України однозначна – вимірювати мінімалку чи середню зарплату лише за абсолютним кількісним показником – помилковий шлях. Потрібно забезпечити постійне зростання купівельної спроможності фактичних трудових доходів і мінімальної державної гарантії в оплаті праці. Зарплати мають щорічно  істотно випереджати зростання споживчих цін. Для цього є офіційний показник реальної заробітної плати і передусім на нього потрібно спиратись соціальним партнерам та Урядові, зокрема, при формуванні державної політики, визначенні макроекономічних показників соціально-економічного розвитку та формування бюджетів.

 

Потрібно розв’язати також  проблему офіційного показника середньої зарплати. Та ж  державна статистика показує стрімке її зростання протягом останніх двох років. Водночас, якщо запитати у пересічного робітника чи отримує  він   сьогодні 9 тисяч гривень в середньому по Україні або  13,5 тисяч в місті Києві, переважна більшість скажуть, що це не про них.

 

Насправді ж кваліфіковані працівники отримують заледве більше від мінімалки, а поряд за рахунок тих же робітників топ-менеджери приватних і державних підприємств декларують особисті мільйонні “трудові” доходи. Отже, на сьогодні середня зарплата – це “середня температура по палаті”. Тому потрібно змінювати методику визначення цього показника, бо на державному рівні формується викривлене враження, що трудовій людині, простим робітникам живеться заможно і з кожним днем все краще.

 

Для цього у світі напрацьовано, наприклад, обчислення так званої “медіанної” середньої зарплати, коли у розрахунок не беруться по 10% найвищих та найнижчих   зарплат, а середня рахується по 80%. Тоді остаточні цифри будуть максимально відповідати реальному стану речей і більш чесно відображати фактичні доходи та життєвий рівень трудового люду.

 

Профспілки добре розуміють самі і нам постійно доводиться переконувати соціальних партнерів, що зростаючі заробітна плата і купівельна спроможність українців – це основа розвитку нашої економіки. На сьогодні немає більш потужного інвестора в українську економіку, ніж власні громадяни. Загальний фонд оплати праці та бюджет пенсійного фонду перевищують 1400 мільярдів гривень. Саме на ці гроші купуються товари та послуги наших підприємств, забезпечуються діюче і нове виробництво. Тільки через стабільне зростання прибутків українців можливо відродити нашу економіку.

Зростаючі зарплати і похідні від них пенсії навіть без залучення кредитів та зовнішніх інвестицій стають основним джерелом:

– розширення внутрішнього споживчого попиту, зростання обсягів виробництва в реальному секторі економіки,

– підвищення якості кваліфікованої робочої сили та стримання виїзду на заробітки за кордон,

– збільшення надходжень податків і зборів до бюджетів всіх рівнів, Пенсійного фонду та фондів соціального страхування,

– створення умов для легалізації трудових відносин та виведення з тіні зарплат, захисту мільйонів нинішніх безправних “нелегалів” трудовим законодавством.

Не враховувати такі важливі фактори при формуванні та реалізації державної політики – недалекоглядно і соціально безвідповідально.

Ось чому профспілки твердо стоять на позиції забезпечення справедливого розподілу результатів праці на користь працівників, передусім – високих темпів зростання мінімальної та середньої заробітних плат і ця позиція лежить в основі колективних переговорів по новій Генеральній угоді.

 

Коментарі

Володимир Саєнко

Народився 17 червня 1967 року в с. Набутів Корсунь-Шевченківського району Черкаської області. Після закінчення в 1984 році середньої школи проходив строкову військову службу в Збройних Силах СРСР в Демократичній республіці Афганістан.Освіта вища в 1993 році закінчив Київський торгово-економічний університет.У 1993 році заснував приватне підприємства «Росич», яке стрімко розвиваючись перетворилося в товариство з обмеженою відповідальністю «Росичі». Підприємство заснувало ряд продуктових магазинів, ресторанів, а також виробництво кондитерських виробів і фабрику цукерок.У 2003 році заснував будівельну компанію, а з часом - цегляний завод.З 2005 року став на шлях туристичного бізнесу, почавши з відновлення та реконструкції пансіонату «Будинок творчості письменників ім. А.П. Чехова »в м. Ялта і надання якісних туристичних послуг.У 2012 році був обраний на посаду Першого Заступника Голови Правління ПрАТ «Укрпрофоздоровниця».З травня 2013 року і донині є заступником голови Федерації професійних спілок України.Саме з цього моменту Володимир привернув до себе пильну увагу представників профспілкових та інших громадських організацій, високопоставлених чиновників, представників законотворчості і феміди, преси та телебачення.Директор ТОВ «Росичі» - заступник Голови Укрпрофоздоровниці - заступник голови Федерації профспілок України. Такий шлях пройшов успішний бізнесмен, сповна продемонструвавши свої менеджерські здібності, успішно реалізувавши нове бачення в збереженні і розвитку профспілкового майна. За час його керівництва Федерація профспілок України не продала жодного об'єкту, а команда досвідчених юристів озброїлася проти незаконних спроб відбирання майна на користь держави, а саме - прокуратурою до Фонду держмайна. Мало того, ні на секунду не зупинялася робота по поверненню раніше втрачених об'єктів, а також по поверненню 17 санаторіїв в окупованому Криму.«Федерація профспілок України пройшла складний і тернистий шлях становлення. Історія продемонструвала, що політичні сили народжуються і йдуть в забуття, нові чиновники приходять, руйнують і йдуть, а ФПУ 28 років стоїть на сторожі трудових і соціальних гарантій трудящих», - заявив він в одному з інтерв'ю.Наразі Володимр Саєнко вже очолює Наглядову раду ПрАТ «Укрпрофоздоровниці» і всіляко бореться за формування європейського рівня послуг.Водночас Володимр Саєнка нині очолює Правління Фонду соціального страхування України, де з командою однодумців відстоює законні підстави застрахованих осіб на профілактичне і санаторно-курортне лікування, а дітям - на літнє оздоровлення за кошти Фонду соціального страхування України. Нагадаємо, що Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо реформування загальнообов'язкового державного соціального страхування та легалізації фонду оплати праці» з 1 січня 2015 роки за кошти Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності було припинено надання деяких соціальних послуг, а саме: часткове фінансування санаторіїв-профілакторіїв, дитячо-юнацьких спортивних шкіл та дитячих оздоровчих закладів.Ще одним напрямком, над яким працює Володимир Саєнко є підтримка молодіжних ініціатив. «Енергійність і креативність сучасної молоді в поєднанні з досвідом і мудрістю профспілкових старожилів дозволяють рухатися вперед і розвивати профспілковий рух в Україні».Володимир Саєнко з командою однодумців стоїть біля витоків створення «соціальної картки» члена профспілки, яка надає такі послуги:- «Гаряча лінія» - цілодобова юридична консультація членів профспілок за номером 0-800-210-390;- «Допомога в дорозі» - для автомобілістів і мандрівників, які можуть отримати інформацію про найближчі СТО, заправках, евакуатори, службах таксі, готелях, кафе, вокзалах та ін .., а також консультацію в разі дорожньо-транспортної пригоди, щоб уникнути помилок і негативних наслідків;- «Адвокат 24» передбачає цілодобовий виїзд адвоката для надання кваліфікованої юридичної допомоги;- «Дисконтна програма», яка об'єднує 1 700 партнерів по всій Україні, що надають знижки соціальним партнерам.Все своє життя Володимир Саєнко займається благодійною діяльністю, зокрема підтримує кілька дитячих будинків, дає можливість дітям з багатодітних та малозабезпечених сімей безкоштовно займатися спортом у спортивному клубі «Росичі», відновив церкву і модернізував школу на батьківщині.Володимир Саєнко не залишився в стороні від подій в країні і нещодавно став ініціатором створення Єдиного соціально-реабілітаційного центру «Здорова нація», основним завданням якого є допомога в оздоровленні та соціальної адаптації військовослужбовців, які повернулися з зони АТО, а також підтримка сімей переселенців із зони бойових дій.Серед захоплень вільна боротьба, дзюдо, лижний спорт, підводне плавання, стрибки з парашутом. З 2009 року Почесний президент Федерації бодібілдингу, фітнесу та атлетизму України.Має наступні нагороди і почесні звання: медаль «За бойові заслуги» та нагрудний знак «Учасник Афганської війни»; почесний знак Української Секції Міжнародної Поліцейської Асоціації «За мужність і професіоналізм» (2002 р); пам'ятний знак «За віру і мужність» (2005 р) нагрудний знак «За розвиток міста» (2006 р); медаль «За врятовані життя» (2013); Золота медаль Всесвітньої федерації бодібілдингу, фітнесу та атлетизму за вагомий внесок в її розвиток (2013 г.).Виховує двох дітей - сина і дочку.