Чи є майбутнє в України?

Прямо чи завуальовано таке питання прослідковується у підтексті експертних, політтехнологічних чи опозиційних активно озвучуваних меседжів.

В принципі, на нинішньому відрізку історії української державності з її непересічними кризовими ситуаціями, воно цілком логічне.

Невинним воно може сприйматися і громадянами, якщо зважати лише на риторику та не вдаватися в сутність. Особливо в період втягування суспільства в каскад чергових передвиборчих перегонів, зважаючи на те, що:

– реформи гальмуються, а інвестиції в країну не йдуть у тих обсягах, які б убезпечили політикум від відповідальності за свої дії чи бездіяльність;

– соціальні гарантії звужуються, а тиск на бізнес посилюється – треба ж якимось чином компенсувати втрати Пенсійного фонду внаслідок процвітання тіньової економіки та регуляторного маніпулювання з Єдиним соціальним внеском та мінімальною заробітною платою;

– а тут ще й зростання тарифів на енергоносії;

Трудова міграція, як сухий залишок таких трансформацій, навряд чи вже досягла свого апогею, знекровлюючи трудовий потенціал економіки в цілому і, особливо, в промисловості.

Та за будь-якого розвитку подій в економіці та суспільстві майбутнє в України безумовно є!

А ось яке воно буде, це вже залежить не лише від держави, а й від кожного з нас. Зокрема, і від повноти і стану публічного діалогу між владою та громадськістю.

Непересічну роль тут відіграє і якість соціального діалогу між стороною роботодавців, профспілками та владою у форматі так званого трипартизму. Адже саме в цьому трикутнику відносин формується додана вартість – національний капітал, який у подальшому лише розподіляється між учасниками інших секторів суспільних відносин.

Але якби ж то так сталося, як гадалося!

А сталось би, якби в процесі олігархізації економіки не відбулася фактична монополізація фінансово-політичними групами представницьких повноважень бізнесу у соціальному діалозі.

До того ж вони постійно знаходяться частково у відкритій, частково в утаємниченій, та завжди в непримиренній конкуренції між собою за вплив на бюджетні фінансові потоки та прагненні регуляторних преференцій. А малий та середній бізнес наразі відсторонений від діалогу взагалі, не зважаючи на те, що дає майже 80% робочих місць в країні!

Тож, чи не найважливіше на нинішньому історичному етапі було би посилити роль сторони роботодавців в державному управлінні з використанням кращих практик публічного діалогу в країнах ЄС? Йдеться про контроль за діяльністю сторін соціального діалогу та вплив на його результативність з боку громадянського суспільства.

Зрештою, здавалось би, що саме з такою метою Україна стала однією з шести країн, які сформували національні платформи громадянського суспільства Форуму Східного Партнерства?

Саме з надр національної платформи громадянського суспільства ФГС СхП народилася Платформа громадянського суспільства Україна – ЄС.

Та складається враження, що насправді, за підтримки та економічної допомоги Євросоюзу, утворилися громадські організаційні анклави у складі невеликої кількості функціонерів – координаторів окремих робочих груп, членів керівних комітетів та ексклюзивних експертів, тісно пов’язаних між собою історично сформованими матеріальними інтересами.

До того ж, вони регламентними нормами, напрацьованими у далеко не демократичний спосіб, можуть самі себе уповноважувати на певні керівні та представницькі функції навіть без доведення до відома членів робочих груп та платформ.

Найперше йдеться про список осіб, які будуть їздити до Брюсселю та на різного роду міжнародні заходи. За що боролись, на те й напоролись.

Таку саму думку навіює й існуючий формат реалізації представницьких повноважень лідерами сторін соціального діалогу у консультаціях з урядом. Результат: сторони соціального діалогу є, а соціального діалогу нема.

Тож і тут, платформи є, а користь…

Коментарі

kazmetal l.com