І знову про діалог

В період тотального реформування соціально-трудових та соціально-економічних відносин особливого значення набуває рівень комунікації сторони роботодавців, як суттєвої складової громадянського суспільства, з владою. Хоча імплементація положень ХХІ глави Угоди про асоціацію Україна-ЄС – «Співробітництво у галузі зайнятості, соціальної політики та рівних можливостей» – в українські реалії потребує консолідації зусиль усіх сторін соціального діалогу (СД).

Йдеться про статті 419, 420, 421, якими передбачається активна участь соціальних партнерів (профспілок та роботодавців) у запровадженні реформ в Україні. Та досягти цього нереально без соціально відповідальної участі держави в СД у форматі трипартизму (профспілки, сторона роботодавців та уряд).

Адже місія СД полягає в збалансуванні інтересів роботодавців і найманих працівників для забезпечення гідних умов праці на кожному робочому місці і, відповідно, гідних умов життя всього суспільства. Проте, забезпечення гідних умов праці потребує фінансових та матеріальних ресурсів, які продукуються виключно в бізнесовій царині. А це, виходячи з українських реалій, проблематично, коли сторона роботодавців не впливає на регуляторну політику держави. Тоді, як основою СД, відповідно принципів, задекларованих в конвенціях Міжнародної організації праці (МОП) ратифікованих Україною, є досягнення консенсусу між соціальними партнерами при ведені переговорів на будь-якому рівні.

Ситуація ще більш ускладнюється бездумним прагненням «розбавити» трипартизм паритетною участю інститутів громадянського суспільства (ІГС) за форматом СД+. До остаточного демонтажу трипартизму можуть також призвести пропозиції вивести з Національної соціально-економічної ради урядову сторону(!), що фактично трансформує соціальний діалог в публічний діалог і демотивує соціальних партнерів брати участь у переговорах з питань соціально-трудових відносин.

І це, коли в Україні не існує дієвих інститутів ПД (профспілки-роботодавці-громадянське суспільство), як це має місце в ЄС і, до речі, лише на рівні ЄС. А в країнах ЄС практикується переважно СД. Бездумне залучення ІГС незалежно від їх статутного призначення та професійних компетенцій до СД ще більш ускладнить переговорний процес. Тому для України на часі: зміна самої парадигми публічних комунікацій влади з ІГС по всій вертикалі управління аж до територіальних громад, приведення законодавства про СД до норм Конституції та Конвенцій МОП, а також запровадження ПД.

Це є суттєвим викликом як для держави, яка є регулятором суспільних відносин через систему законотворення, так і для сторін соціального діалогу. Адже не маючи реального доступу легітимно і передбачувано брати участь на системному рівні в реформуванні соціально-трудових та соціально-економічних відносин, громадянське суспільство, та часто і політики, не усвідомлюють усього потенціалу, закладеного в системі СД – ефективного майданчика вирішення всіх без виключення і соціальних, і економічних проблем країни. Та не лише ІГС, а навіть і представники владних інституцій часто змішують у своїй уяві СД з так званим «громадським» (публічним) діалогом.

Наразі, за нашими дослідженнями, вони вважають, що СД в Україні функціонує ефективно, а відповідне законодавство є мало не досконалим. Профспілки та роботодавці у більшості незадоволені станом СД, а представники ІГС фактично демонструють необізнаність щодо його функціонування як такого.

Тож метою оприлюднення у цьому журналі напрацювань проекту «Сприяння публічним комунікаціям в діалозі між владою та громадськістю в частині імплементації положень Глави ХХІ Угоди про Асоціацію в умовах децентралізації» є спонукання соціальних партнерів та представників ІГС до виявлення чинників які би стали рушійною силою СД в частині імплементації положень Угоди про асоціацію Україна-ЄС, активізації євроінтеграційних економічних реформ, а також запровадження їх у практику за активної участі громадськості.

Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ

Коментарі

kazmetal l.com