ПРЕЦЕДЕНТНІ РИЗИКИ
Мінімальна заробітна плата в Україні, точніше її розміри, вже стала «притчею во-язицех» в національному інформаційному просторі. Найбільш негативним наслідком цієї проблеми є неймовірний відтік за кордон робочих рук та мізків, якими у віках славилася українська земля. Тож було що обговорювати нещодавно на тристоронньому круглому столі «Мінімальна заробітна плата в Україні» репрезентативним соціальним партнерам у дискусії з фахівцями міністерств та відомств, на якому було презентовано проект технічної допомоги Міжнародної Організації Праці (МОП) «Оплата праці в Україні: технічна допомога задля подолання заборгованості із заробітної плати, встановлення мінімальної зарплати та рівного винагородження».
У круглому столі взяли участь і представники Фонду ім. Фридріха Еберта, Solidarity Center, Представництва ЄС, Національної тристоронньої соціально-економічної ради, міжнародні та українські експерти. Долучився до обговорення і Заслужений економіст України, президент Спілки орендарів і підприємців України Віктор Хмільовський, виступ якого неочікувано став певною мірою знаковим у подальшій дискусії, задавши їй креативну спрямованість.
Зокрема, він пожалкував, що до цієї роботи не залучався великий загал малого та середнього бізнесу, зазначивши, що не лише репрезентативні об’єднання організацій роботодавців формують внутрішній валовий продукт країни. Тож досвід малого підприємництва теж мав би бути врахований і в дослідницькій діяльності експертів, і при прийнятті владою регуляторних та управлінських рішень.
На його думку представлені показники є безумовно репрезентативними, але вони не показові і є лише інформативними, як «середня температура по палаті», тому що в презентованих цифрах заховані і мільйонні заробітні плати окремих топ-менеджерів, стотисячні заробітні плати можновладців, які самі собі її призначають, і мізерна платня найманих працівників.
От і виходить щось аморфно-середнє… А це аж ніяк не відображає реального стану справ із заробітними платами в Україні. І тим паче, ніяким чином не може бути використаним для моделювання алгоритму визначення розміру мінімальної заробітної плати в майбутніх періодах, який би враховував трансформацію національної економіки як на національному рівні, так і в розрізі галузей і територій.
Без сумніву, такий аналітичний матеріал, власне, має напрацьовуватись не тільки для обговорення на круглих столах, для дискурсу деінде чи публічному оприлюдненню. Це мало би стати науковим обґрунтуванням регуляторних і, навіть, політичних рішень влади. Адже, якщо проаналізувати показники оплати праці найманих працівників в розрізі галузей чи навіть категорій найманих працівників (державних службовців, військових тощо), то можна отримати колосальну інформацію для аналізу та прийняття регуляторних рішень, проекти яких можна було би виносити на публічну дискусію.
Саме такий науковий підхід, в сенсі методології дослідницької роботи та поєднання її результатів з роботою, зокрема над законодавством про працю (над законопроектом про Трудовий кодекс України) може стати каталізатором зниження градусу суспільної напруги, і навіть певною мірою демотивувати популістичне протистояння антагоністично налаштованих політичних сил. Хоча це й маловірогідно.
Чому ж так не відбувається? Безумовно дається взнаки відсутність єдності як між соціальними партнерами (урядова сторона, профспілки та сторона роботодавців) у переговорному процесі щодо соціально-трудової тематики, так і в сторонах соціального діалогу між їх суб’єктами. І це спонукає уряд, як третю сторону трипартизму (соціального діалогу) відповідальну за розвиток економіки та соціальні гарантії найманих працівників, як влучно зазначив директор департаменту МЕРТу Юрій Кузовой, що через відсутність єдності соціальних партнерів у форматі соціального діалогу в переговорному процесі, уряд змушений приймати рішення щодо визначення МЗП, керуючись регуляторною доцільністю.
Звідси, логічно, напрошується висновок. що соціального діалогу в форматі трипартизму в Україні взагалі не існує. Тоді, як можна говорити про тристоронній формат наукових чи будь-яких досліджень чи тристоронній формат публічних заходів соціального діалогу наразі і під проводом Міжнародної Організації Праці (МОП) при ООН, членом якої Україна є?
Питання постає також в тому, що призвело до такого стану речей та хто із учасників переговорного процесу став каталізатором руйнації соціального діалогу в Україні? Воно, звичайно, певним чином риторичне, але дуже адресне і на нього теж доведеться рано чи пізно давати відповідь. Країна ж повинна знати своїх героїв?!
На цьому тлі в Україні вже з’явилась велика загроза ініціації запровадження біпартизму в соціальному діалозі на національному рівні замість хоча би формально, але функціонуючого трипартизму. І це теж потребує серйозного дослідження. Адже якщо такі ініціативи виходять від органів влади, то це є ні що інше, як прагнення урядової сторони відсторонитись від соціального діалогу як такого та зняти з себе відповідальність за порушення Конвенцій МОП, ратифікованих Україною. А дев’яту статтю Конституції України щодо верховенства міжнародних договорів і угод, ратифікованих Україною, над національним законодавством ще ніхто не відміняв, вважає Віктор Хмільовський.
Це, вірогідно, порушує і принципи ООН, адже Україна є членом Міжнародної Організації Праці при ООН.
Україна, щоб отримати можливість здійснювати реформи і забезпечити гідні умови праці, має, насамперед, привести законодавство про соціальний діалог та про організації роботодавців у відповідність до положень Конституції України та ратифікованих парламентом міжнародних угод. Це однозначно. Його системна трансформація поспіль добрих п’ятнадцяти років лише посилювала дискримінаційні можливості окремих суб’єктів сторони. В Україні вже був прецедент, розповідає Віктор Мечиславович, коли спільнота спонукала Президента України оскаржити в Конституційному Суді України Закон, який він нещодавно підписав.
Йдеться про Закон України «Про організації роботодавців» на початку 2000-х років з дискримінаційними положеннями стосовно окремих суб’єктів сторони роботодавців, які традиційно брали участь у переговорному процесі з урядовою стороною та профспілками.
Ніяк інакше, як загрозою суспільній злагоді в системі соціального діалогу або політичною провокацією не можна назвати і пропозиції окремих учасників переговорного процесу стосовно закріплення в Конституції України положення щодо інституціональної незалежності Національної тристоронньої соціально-економічної ради та позбавлення Президента України права призначати її очільника. Таким чином, нині Україна вже тривалий час спостерігає імітацію соціального діалогу, що є однією з наріжних камені спотикання у євроінтеграційних процесах, а після таких конституційних новацій ситуація буде на довгі роки законсервована в традиційному пострадянському «нафталіні».
А хто нестиме за це відповідальність? Природньо – керівництво Держави! І тут, вже не матимуть значення персоналії. Прецедент буде створено.
Тож, для плідної співпраці сторін соціального діалогу над врегулюванням наріжних проблем в царині визначення розмірів мінімальної заробітної плати, наразі потрібно навести порядок у взаємовідносинах між учасниками соціального діалогу, домогтися реальної соціальної відповідальності сторін учасників переговорного процесу за прийняті на себе зобов’язання з залученням широкого загалу, зокрема представницьких організацій малого та середнього бізнесу та не репрезентативних профспілок. Цього, на превеликий жаль, не спостерігається і при реалізації проектів технічної допомоги МОП. Без цього і в форматі соціального діалогу часто-густо декларуються завуальовані чи відверті політичні мотиви переговорників, тож буде й надалі проблематично знаходити консенсусні рішення в царині соціальних гарантій найманих працівників. Та й ресурси міжнародної технічної допомоги певною мірою витрачаються не ефективно – на вітер.
За таких суспільно-політичних умов треба прагнути до становлення реального соціального діалогу і створення умов для долучення до нього учасників. Це вже вимога часу, що і було відмічено Маріко Оучі, старшою спеціалісткою МОП, яка була модератором круглого столу.
Світлана Гречанюк-Самойлова
Фото Віктора Хмільовського