ПОВЕРНУТИ ПРАВО
Безкінечно можна дивитись на три речі: як тече вода, як горить вогонь і… як проходять реформи в Україні. Та якщо любування водою та вогнем приносить релакс та психологічне задоволення, то затягування реформ — посилення тінізації економіки та більш вишуканої корупції, що рано чи пізно завершиться черговим соціальним вибухом або ж, як часто звучить в інформаційному просторі, на цей раз «соціальним майданом».
Таким чином, реальність в котрий раз доводить, що успішне та у часі оперативне втілення в життя реформ — це не організаційна і не технічна проблема, а суто політична. Адже, як не прикро, значна частина можновладців та політиків сприймаються суспільством, як звичайні популісти, які не мають жодних конкретних рішень, плану дій чи стратегії економічних реформ, дбаючи у щоденних турботах за особисті політичні інтереси та власні статки, як правило, за рахунок держбюджету.
Присутність таких «цінностей» в українському політичному істеблішменті означає для національного підприємництва подальше посилення фіскальної політики та адміністративного пресингу на законослухняний бізнес (хтось же має компенсувати втрати національної скарбниці) і, відповідно, згортання ділової активності та зростання безробіття. Для мільйонів українців — ще більше занурення у бідність через підняття тарифів та девальвацію національної валюти.
Та, на жаль, на цьому проблеми можуть не завершитись. Будь-які соціальні потрясіння, як правило, стають каталізатором нової політичної кризи, яка не обминає усі гілки влади.
Тож, на часі з’ясувати, які процеси в українському суспільстві, інститутах влади чи політикумі можуть спричинити такий негативний розвиток подій. Адже, якщо останні акти громадянської непокори були спрямовані більшістю соціальних груп суспільства проти адміністративного насилля корумпованої влади, за право особистого вибору, «соціальний майдан», вірогідно, пред’являтиме вимоги як політикам, так і крупному капіталу з ними пов’язаному.
І нарешті, чи є гарантія, що нові суспільні потрясіння, якщо вони не дай боже стануться, призведуть до зростання економіки та задовольнять запити підприємницького загалу, який ось уже третій «майдан» начебто відіграє роль каталізатора громадянської непокори, хоча в цьому є і певні сумніви.
А проблема в тому, що жодні механізми громадського, правового і політичного контролю над діями влади вже давно не дають ніяких результатів. Правове поле країни за останні роки остаточно зруйновано.
Всі найважливіші рішення, пов’язані з кадровими перестановками, з розподілом грошових потоків та активів приймаються не за встановленою процедурою, а у вузькому колі обраних.
Інститути громадянського суспільства малого підприємництва вже на законодавчому рівні відсторонені від участі в управлінні державою на засадах цивілізованого переговорного процесу, а крупний капітал, об’єднаний у так звані репрезентативні угрупування організацій роботодавців, керованих політичними кланами, вірогідно небезпідставно не викликають особливої довіри у республіканської влади як реальна загроза її існуванню.
В той самий час, соціальний діалог, особливо між стороною роботодавців та профспілками, за мовчазної згоди і навіть певного сприяння з боку інститутів влади нічим не відрізняється від формату взаємин з суспільством парт номенклатури радянської доби, яка ховалась за високими парканами Конче-Заспи.
Подібна ситуація має місце і стосовно участі пересічної бізнесової громадськості в діяльності різни євроінтеграційних проектах. Зокрема, йдеться про поінформованість суспільства стосовно участі України в роботі щорічних сесій Генеральної конференції Міжнародної Організації Праці при ООН, членом якої є Держава Україна, сплачуючи в цю поважну міжнародну інституцію немалі щорічні внески за рахунок усіх національних платників податків. А грантами від МОПу та приємністю від консультацій з колегами з більш ніж 100 країн світу мають можливість користуватись лише «репрезентативні».