БЕЗВІЗОВА ДОРОГА В НІКУДИ
Безвізовий режим – це формат перетину міждержавних кордонів, що принаймні не вимагає попереднього звернення до посольства для отримання дозволу у вигляді візи. Це можливість, яка унеможливлює чи знижує рівень ризику пересічному громадянину потрапити в чергове коло бюрократичного канцелярського пекла, вважає кандидат філософських наук, експерт з соціальних та політичних питань Катерина ГОНЧАРЕНКО
Ніколи не бійся помилятися – ні захоплень, ні розчарувань боятися не треба. Розчарування є плата за щось перш отримане, може бути іноді невідповідна, але будь щедрий. Бійся лише узагальнювати розчарування і не розфарбовуй ними все інше. Тоді ти придбаєш силу опиратися злу життя і правильно оціниш її хороші сторони… Все, що змінює наше життя, – не випадковість. Воно в нас самих і чекає лише зовнішнього приводу для вираження дією. Олександр Грін «Дорога нікуди»
Без віз, але згідно з правилами
Досить часто як у медійному просторі, так і у буденному житті стосовно безвізового режиму лунають «фейкові» промови сумнівного характеру: «Безвізовий режим українцям потрібен з однієї простої причини – це спрощує можливості пересування, у тому числі щодо роботи, відпочинку, навчання і цілого ряду інших необхідних речей. Для громадян – це серйозна можливість здобути більш якісну освіту, медицину, більше заробити грошей тощо, якщо підходити виключно з практичної точки зору». (Такий експертний висновок було зроблено політологом Ярославом Макітрою в коментарях для однієї з газет.) Складається враження, що народ вводять в оману, а тим самим перешкоджають усвідомленню важливості безвізу.
Безвізово – це ще не беззаконно. В загальних рисах прийняття безвізового режиму дає можливість подорожувати без віз, але лише за умови наявності біометричного паспорта. Про це чітко зазначено в законодавчій пропозиції Єврокомісії і це було однією з умов надання безвізового режиму. Для тих, хто не має такого документа, потрібна буде віза. Без візи можна перебувати на Шенгенських територіях протягом 90-та днів із кожних 180-ти. Іншими словами, безвізовий режим не дає права нескінченно довго бути на території країн ЄС. Подорожувати без віз можна буде всіма Шенгенськими країнами Європи. Тобто безвізовий режим діятиме (можливо) для 22-х із 28-ми країн ЄС, які є частиною Шенгенської угоди. Питання освіти, заробітку чи ряду інших важливих речей – недоречні. Поряд з цим безвізовий режим обіцяє бути привабливим для інвесторів, так як введення безвізового режиму – іміджевий сигнал для тих, хто хоче інвестувати в український бізнес.
Більш вражає інше. Як владні структури, так і громадські організації, що безпосередньо задіяні в процесі безвізу, замість того, щоб розвіяти чутки про майбутні «приємні зміни» і роз’яснити українцям, що на практиці означатиме запровадження безвізового режиму, неухильно уникають діалогічної співпраці з народом і натомість ведуть монолог на рівні «сам з собою».
Розмови про все і ні про що
Звернемося дещо до історії. Вже близько десяти, майже ювілейних, років жваво обговорюється питання про безвізовий режим між Україною та ЄС. Це виголошується як владними політичними структурами, так і громадськими організаціями. Ще від початку розвитку теми про безвіз в Україні гостро поставало питання, що перед довгоочікуваною відпусткою наші співгромадяни мають пройти кілька кіл бюрократичного пекла з тим, аби оформити візу. Чому? Тому що консульські установи керуються достатньо чіткими бюрократичними інструкціями, за якими часто не бачать людину. Висновок напрошувався сам собою: Парламент має невідкладно ухвалити закони про візову лібералізацію. Саме це й проголошувалося різними лідерами громадських організацій. Цього ж вимагала і Єврокомісія з питань безвізового режиму між Україною та ЄС.
22 листопада 2010 року Україна отримала від Європейського Союзу План дій з візової лібералізації (ПДВЛ), який став важливим практичним результатом візового діалогу у відносинах між Україною та Європейським Союзом. Документ встановлював конкретний перелік завдань і строків їх реалізації з переліком виконавців, що мають здійснити необхідні реформи у сфері юстиції, свободи і безпеки (Посилання на Резюме з Аналітичної записки М2/2014 року).
Станом на 2014 рік головною проблемою на шляху до безвізу стало те, що Україна демонструвала рекордно низькі темпи впровадження положень Плану дій з візової лібералізації. Як неодноразово заявляли лідери громадських організацій, на процес візової лібералізації в Україні, стагнацію та відсутність будь-якого прогресу вплинув та загнав у глухий кут «режим Януковича». Однак в України може відкритися друге дихання і вона може вийти до реальної перспективи досягнення аналогічного молдовському результату протягом року-півтора. Оскільки саме в такий короткий строк Єврокомісія з питань безвізового режиму надала таку можливість Молдові. Для цього варто всього лише внести зміни до законів з протидії дискримінації та боротьби з корупцією; згідно з Третім звітом Європейської Комісії – українці мають перейти на біометричні паспорти, пропонувалося внести зміни до Закону України «Про документи, що засвідчують особу», розробленого Центром політико-правових реформ. І знову гучні промови та палкі спітчі.
Якщо до 2014 року так званий процес без віз можна вважати таким, що перебував на стадії розробки та обговорення, то з 2014-го мали б відбутися певні зміни вектора і переходу від слів до дії, оскільки саме в 2014 році було підписано Угоду про асоціацію між Україною та Європейським Союзом. 15 травня 2014 року на базі Інституту світової політики відбулася конференція на тему «Нова європейська політика: від слів до дій», в якій взяли участь майже всі представники громадських організацій, що сприяють і намагаються реалізувати дане положення. З-поміж інших питань, які виносилися на обговорення переходу до безвізового режиму з ЄС, було питання про впровадження безвізового режиму між цими країнами. І знову було виголошено чимало доповідей, а щодо дій, то вони відійшли на другий план.
Як ми пам’ятаємо, у грудні 2015 року в Брюсселі між керівниками ЄС та Президентом України Петром Порошенком було досягнуто порозуміння про подальші кроки з питань відміни віз. 18 грудня, за Планом ЄС, вийшов Звіт про стан виконання Україною дій щодо візової лібералізації з наступною рекомендацією відміни віз. Було очевидним, що для того, щоб ЄС відмінив візи для України, повинні бути виконані всі вимоги.
Та знову виникли перешкоди на шляху до рожевої мрії під назвою «Україна без віз» – це ахіллесові – корупція і міграція. З боку ЄС неодноразово звучали заклики щодо удосконалення трудового законодавства, зокрема, в питанні трудової дискримінації та трудової міграції. Здавалося б, що варто всього лиш прийняти відповідний закон, ініціювати створення відповідних (дієвих) антикорупційних агенцій чи інституцій, що вже буде сприяти подальшому зростанню іміджу України серед країн – членів ЄС і безпосередньо вплине на швидкість прийняття позитивного рішення на підтримку ініціативи Комісії з надання українським громадянам можливості їздити до ЄС без необхідності оформлення віз. Натомість маємо те, що маємо.
Бог є! Але він живе в Брюсселі
Протягом останніх двох років безвізовий режим для України був реальністю. Але подивимося на ту реальність, яка є наразі і не лише в руслі можливості отримання безвізу, а й з урахуванням змін, які відбулися на шляху до візової лібералізації.
Нині склалася не менш цікава ситуація, ніж раніше. Звісно, до літа дива не сталося, кордони, як і раніше, закриті, Єврокомісія йде у відпустку, а канцелярська бюрократія розквітає та широко відчиняє двері кожному бажаючому. Але по черзі. Червень-липень 2016 року виявився одним із найспекотніших періодів перемовин, сподівань і намагань зрушити з мертвої точки граніт безвізового режиму. Всі ці жалібні потуги в кінцевому результаті призвели до того, що процес знову відкладається, можливо, до осені чи до наступного року. Потрібно розраховувати на невизначений термін. Принаймні так спокійніше.
Але чому Україні не пощастило цього разу? Як зазначають експерти, Україна дуже сильно затягнула з виконанням умов візової лібералізації й не встигла проскочити у вікно можливостей, яке існувало до загострення кризи мігрантів у ЄС. Звісно, Україна знову опинилась не в тому місці і не в той час. Штефан Фюле в одному з інтерв’ю акцентує увагу на тому, що проблема міграції залишає чимало помітних шрамів на тілі Європейського континенту. Тому ті нагальні питання, які обговорюються в Брюсселі та потребують безвідкладного вирішення в ЄС, жодним чином не стосуються України. Українське питання відкладено.
На тлі брюссельських рішень більш цікавим вбачається той факт, який озвучив один з лідерів Інституту Євроатлантичного Співробітництва: може скластися так, що в Україні всі ті реформи, які було запроваджено під час підготовки до безвізу, за умови відкладення (перенесення) рішення, можуть бути скасованими. Складається враження, ніби українська влада не розуміє того, що візова лібералізація – це не лише виконання всіх вимог Єврокомісії на зразок «на, лише відчепись», чи задля «показового виступу», але перш за все – це інструмент досягнення прогресу в самому українському суспільстві.
Як стає відомо зі звіту Єврокомісії (з посиланнями на «Європейську правду»), в Україні помітні лише законодавчі зміни, а також окремі підготовчі кроки для нового інституційного механізму (протидії та боротьби з корупцією). Однак брак/нестача пріоритетності та узгодженості у виконанні антикорупційних реформ привела до фрагментарного підходу.
В ЄС попередили, що слідкуватимуть, чи встановить уряд достатні запобіжники для корупції під час приватизації; чи буде змінено виборче законодавство в частині фінансування партійних кампаній; чи врахує Україна рекомендації Венеціанської комісії щодо люстраційних законів. Крім того, Україна має завершити обіцяну реформу недоторканності суддів та депутатів; налагодити роботу Національного антикорупційного бюро та Нацагенції із запобігання корупції не лише на папері. На окрему увагу заслуговує вимога Євросоюзу створити в Україні реально діючу Агенцію з повернення активів (з контексту очевидно, що йдеться про активи, привласнені через корупцію). Схвального відгуку отримало зменшення кількості винятків із Закону про держзакупівлі. Ще одна радикальна зміна у правоохоронній системі, яка має відбутися для виконання візової лібералізації, стосується повноважень СБУ. Відповідно до вимог Україна мала систематизувати свої органи з досудового розслідування – раніше ці функції були у цілої низки органів. Реформа прокуратури дещо скоротила претензії за цим блоком, але не прибрала їх. Україна повинна суттєво скоротити повноваження Служби безпеки, з досудових розслідувань, з питань розвідки та контррозвідки… І ще ціла низка різноманітних «але» і «має/повинно бути».
Механізм багаторічного просування в напрямі до безвізового режиму знову й знову засвідчує те, що Україна, як і раніше, залишається в списку «підозрілих» країн з «тяжкою» біографією і значним послужним списком грішків, з-поміж яких і корупція. І це тоді, коли українці, ті, хто мають змогу, подають папери на отримання візи, сплачують за неї в середньому 100-150 євро, жахаються біометричних паспортів або й гадки не мають, навіщо вони, нарікають на «політику» і кожен на власний розсуд та за власні статки планує чи не планує літню відпустку.
І наостанок. Питання безвізового режиму гостре, актуальне та всеохоплююче, і тому вимагає комплексного рішення. Бо інакше постане низка інших запитань, на зразок того, а навіщо взагалі пересічному громадянину віза? Якщо рівень заробітної плати не те щоб подорожувати країнами ЄС, а навіть унеможливлює туристичну поїздку в одну з них з наміром «подивитися архітектуру». Знову ж таки питання риторичне.
Апелюючи від імені народу та маніпулюючи його голосом, можновладці полегшують собі життя – це з одного боку. А з другого – виявляється, що українську владу здебільшого цікавить сам процес, але не його результат. Як владні структури, так і громадські організації нібито зацікавлені в досягненні якнайшвидшого результату, але видається, що роблять все, аби лише протягти його якомога довше. Можливо, діючи за принципом: щоб було що вирішувати – потрібно створити проблему!