ПОЛІТИЧНІ ЗАСЛАНЦІ НЕ ЗАБЕЗПЕЧАТЬ КРЕАТИВНИЙ ЗМІСТ І СОЦІАЛЬНЕ НАПОВНЕННЯ
Що таке соціальний діалог? Це природне право людини говорити з владою, яку вона обирає, й бути почутим. І скільки б словесних форм не нанизували на конструкцію «говорити й бути почутим», вже тривалий час нічого не змінюється, вважає президент Української Асоціації видавців та книгорозповсюджувачів Олександр АФОНІН
Чим більше формалізується оця дистанція між «говорити» і «бути почутим», тим вона стає довшою – виникає низка усіляких документів, меморандумів, договорів, наказів і указів і так далі, і так далі… І чим більше таких продуктів бюрократичної геніальності, тим більше з’являється претендентів на монополізм у суспільних відносинах – на право бути посередниками між людиною, громадою чи громадськими об’єднаннями і владою. Вони ексклюзивно виступають посередниками і вже наперед знають, яку інформацію доводити до відома тих, хто приймає рішення, а яку ні, на чому акцентувати увагу, а на чому ні. До розгляду яких суспільно важливих питань залучати власне колег по цеху і в якому статусі – електорату чи статиста.
В нашій країні є Закон «Про соціальний діалог в Україні». Він визначає правові засади функціонування в системі соціально-трудових і соціально-економічних відносин організацій працівників та роботодавців, а також порядок ведення соціального діалогу в державі з метою вироблення та реалізації державної соціальної і економічної політики, регулювання трудових, соціальних, економічних відносин та забезпечення підвищення рівня і якості життя громадян, соціальної стабільності в суспільстві.
Закон унормовує порядок визначення та зближення позицій, досягнення спільних домовленостей та прийняття узгоджених рішень сторонами соціального діалогу. Але доводиться констатувати сумний факт – соціальний діалог не став кращим, ніж він був у далекі 90-ті роки. Більше того, з кожним роком він погіршується. Тобто начебто «процес є», проблем нема, але результату теж нема, що породжує проблеми.
Наведу приклад зі своєї практики. Я 22 роки очолюю асоціацію книговидавців і розповсюджувачів. Був діючим видавцем; у кого є діти та онуки, пам’ятають у 90-х роках видавництво «Абрис», робочі зошити з навчальних предметів, карти й так далі. Мало хто знає, що цьому видавництву належить електронний макет паспорта громадянина України і всіх посвідчень до державних нагород. Пригадуючи роботу у ті роки, можу відповідально сказати, що тоді, хоч і не було відповідного закону, але в суспільстві існував соціальний діалог. Бо саме в цей період, з 1997 року по 2004-й, після зустрічі з президентом Леонідом Кучмою, з’явились пільги з податку на додану вартість (ПДВ) на українську книгу, потім з’явився важливий закон про податок на прибуток з української книги.
За ним прийнято закон про державну підтримку книговидання в Україні, який працює й до цього часу. Щоправда, дванадцять разів довелося відбивати натиск всіх прем’єрів, включаючи й Яценюка, щоб залишити існуючу нещасну пільгу з ПДВ.
Це був діалог з позитивними наслідками для суспільства. Зараз діалогу немає. Він припинився фактично після 2005 року. Чому він припинився? Ми мусимо говорити про причини, що дозволяють бути процесу, але не дають результату. А причин, на мій погляд, сьогодні дві: по-перше, це некомпетентність управлінців, по-друге, це їхній страх. Страх втратити контроль, важелі впливу, засоби для існування тощо.
Що таке професійне середовище? Я не беру сторону роботодавців чи всеукраїнські об’єднання організацій роботодавців тощо. Йдеться, наприклад, про фахові професійні організації, які абсолютно чітко знають, що відбувається у тій чи іншій галузі. Вони знають проблеми, вони знають шляхи вирішення цих проблем. Знають, як задати вектор напрямку руху суспільства, як створювати для нього додаткові потужності, додаткові можливості для спільного руху вперед.
Спілкування з профі для чиновника перетворюється на страшний суд. Коли людина два роки очолює певний підрозділ в міністерстві, є відповідальною особою за сектор економіки і тут заявляє: «Я вперше за два роки дізнався, що бувають спеціалізовані видавництва», то тут, як то кажуть, коментарі зайві. І це особа, відповідальна за книжкову галузь!
Навіть дитині зрозуміло, що є просто видавництво, а є спеціалізовані видавництва, які зосереджуються на літературі певного тематичного спрямування (медична, наукова, мистецька література). Якщо відповідальний працівник каже: «Ну, якщо я не все знаю, чого ви лаєтесь?!», то тут теж коментарі зайві. Але ця людина 5 років вже при владі, ходить з однієї посади на іншу, начебто дотичну до книговидання.
Книговидання – надзвичайно важлива для країни галузь. Уся історія цивілізації починається із знання, яке потім рухає людиною. Спочатку це були перекази, потім глиняні таблички, папіруси, зараз електроніка, але це завжди було нове знання. Люди засвоювали ці нові знання і таким чином проводили реформи, творили цивілізацію. Якщо сьогодні говорять, що ми будемо робити реформи, але не дають людям знання, за допомогою яких можна зробити реформи, то це не реформи, їх політична імітація.
Нині книга мусить бути визнана в державі стратегічним продуктом, зокрема, наукова, науково-популярна, технічна. Сучасна книга має стати в нашій країні буденщиною, має бути в кожній родині.
У цьому сенсі ми мусимо говорити про дві речі. Або ми змінюємо кадри, й на керівні посади (і не тільки!) приходять врешті-решт люди, які в певній галузі, в певній сфері діяльності мають предметне уявлення про цю сферу діяльності, або ніякого діалогу не буде. Це перше. І друге: вони приходять, щоб досягти певного результату, підняти галузь, підрозділ на певний рівень, а не набрати грошей і втекти на черговому літаку чи автобусі за кордон. Допоки не буде професіоналів в усіх гілках влади, ніякого соціального діалогу не буде! Тому завдання професійних організацій, організацій роботодавців – не ходити обуреними прохачами, а ставити перед владою, перед громадою, ЗМІ питання про некомпетентність окремих чи більшості керівників, незалежно від їхнього статусу й посад. Ставити питання про заміну цих людей на інших, професійних, досвідчених, креативних, бо нині у нас, на превеликий жаль, уже не кадри, а політичні засланці, які представляють інтереси конкретних партій і ніколи не представляли й не представлятимуть суспільство й інтереси нації.