СОЦІАЛЬНИЙ ДІАЛОГ: ТРАГІКОМЕДІЯ ЧИ ПОРЯТУНОК ДЕРЖАВИ?
Олексій Кляшторний, голова Центрального координаційного комітету Всеукраїнської профспілки «Народна солідарність», співголова Всеукраїнського об’єднання професійних спілок «Демократичні профспілки України», ділиться своїми міркуваннями стосовно стану соціального діалогу в Україні та шляхів його розвитку.
Отже, передусім: що таке «соціальний діалог» і чим він є зараз для України?
Соціальний діалог у найширшому значенні – це інституціолізовані форми діалогу різних верств суспільства між собою та з державною владою стосовно формування та реалізації національної політики в усіх сферах та галузях. Чи, іншими словами – стосовно організації всього національного життя.
У державі, яка претендує на те, щоб називатися «демократичною», соціальний діалог як механізм соціального регулювання певною мірою протиставляється, з одного боку, «електоральній демократії», а з іншого – «прямій дії».
Механізм «електоральної демократії» полягає в тому, що політичні сили спочатку щось обіцяють виборцям, а потім формують свою політику з урахуванням цих обіцянок. Громадяни можуть через сформовану ними на виборах владу вплинути на поведінку, зокрема, й тих суспільних суб’єктів, котрі самі ніякого діалогу з ними вести не хочуть.
Цей механізм в Україні, на жаль, працює вкрай погано. Тим не менше, в країні навіть зараз усе-таки існує принаймні одна помітна політична сила, котра намагається робити вигляд, що прагне виконувати свої передвиборчі обіцянки в найважливішому для її іміджу питанні протистояння підвищенню комунальних тарифів. І, згідно всіх соціологічних опитувань, це дає їй досить відчутний рейтинговий результат.
Інший механізм соціального регулювання – «пряма дія». Він працює в Україні найбільшою мірою, але найкраще в тих сферах, для яких не треба формально організовуватись. Наприклад, суспільний бойкот московських бензинових компаній.
Але ненасильницькі форми «прямої дії» мають об’єктивно обмежений потенціал. Тому, якщо «пряма дія» стає єдиним виходом, а сфера її застосування постійно розширюється, то суспільство рухається до громадянської війни. Причому, тим швидше, чим більше замість будь-яких форм діалогу застосовуються «прямі фізичні дії» як спосіб досягнення своєї мети.
Соціальний діалог натомість полягає якраз у тому, що в доповнення до волевиявлення на виборах та у формі «прямих дій», представники різних суспільних верств, котрі сприймаються в якості «леґітимних речників», сідають за стіл перемовин, спрямованих на досягнення та реалізацію тих чи інших взаємоприйнятних рішень.
Переваги такого способу врегулювання суспільних проблем, які роблять особисто мене його великим «фаном», очевидні: це, з одного боку, максимальна чіткість, конкретність та раціональність, а з іншого – мінімізація руйнівних наслідків, об’єктивно неминучих, коли ми діємо «грубо фізично».
Соціальний діалог дає політикам, бізнесу та іншим суспільним силам, які беруть у ньому участь, шанс конкретизувати політичні ґасла, іміджеві меседжі, на яких вони будують свій PR, у формі чітко окреслених та кількісно вимірюваних зобов’язань. А залучення до цього процесу соціальних партнерів в якості представників певної версти суспільства слугує тому, аби запевнити, що така репрезентативність на переговорах задовільнить усі соціальні групи. Тобто, що люди вважатимуть справедливим, наприклад, даний конкретний розмір заробітної плати, комунальний тариф чи рівень ставки і спосіб нарахування податку. Іншими словами, ефективним можна вважати такий соціальний діалог, який веде до істотних для людей результатів.
Значно менш важливим, натомість, є те, як називаються суб’єкти суспільного діалогу, та на якій юридичній базі вони діють. Видані бюрократами довідки про «статус», «повноважність» чи «репрезентативність» не створюють на практиці ані повноважень, ані репрезентативності, яка з них виникає.
Розгляньмо, для прикладу, найістотнішу та найвагомішу, на мою думку, соціальну реформу, яка відбулася після Революції Гідності. Мова йде про зниження розмірів єдиного соціального внеску, або, простіше кажучи, податку із зарплат.
Насправді, сповна оцінити масштаб цієї реформи зможемо лише з плином часу: несподівано відмовившись від довголітньої політики удушення податками всіх форм неолігархічного бізнесу, держава раптом відкриє роботодавцям та найманим працівникам можливість будувати свої стосунки у правовому полі, на законному ґрунті.
Адже коли сукупний розмір усіх податків, які слід було перерахувати державі на кожну сплачену найманому працівникові гривню, сягав 80 і більше копійок, «чесно платити всі податки і спокійно спати» практично жоден дрібний чи середній підприємець апріорі не міг. Натомість зараз, коли йдеться в середньому приблизно лише про 50 коп. податку на виплачену «на руки» гривню (тобто 1/3 заплаченого роботодавцем піде державі, а 2/3 – таки працівнику), зробити це вже можливо, хоча оподаткування фонду заробітної плати, безумовно, вимагає й подальшого зниження. Теперішню ситуацію з ЄСВ можна охарактеризувати як «це – багато, але це – реально»…
Яким чином був досягнений цей «історичний поворот», потенційно спроможний розвернути вектор економічного розвитку України зі згубної спіралі деґрадації на європейський шлях? Усі, хто стежив за подіями, знають, що ініціатором реформи були суспільні коаліції «Реанімаційний пакет реформ» і «Нова країна». При цьому, вони діяли через майже класичні форми соціального діалогу: обговорення напрацьованих пропозицій з Урядом, депутатами Верховної Ради та офісом Президента. Некласичним було лише одне – відсутність у процесі профспілок як представників інтересів найманих працівників.
Зумисне ігнорування громадськими реформаторами нових незалежних профспілок має ясну причину: у свідомості людей «профспілки – це соціалізм», а все, що «соціалізм» – то «породження Диявола». Вузькість реформаторського фронту призвела до того, що реформаторам не вдалося зробити й половини того, до чого вони прагнули. Але без позапарламентських громадських сил, які були мотором змін, а також без методів соціального діалогу, якими вони користувалися, просуваючи реформу оподаткування заробітної плати, її взагалі не було б.
Однак, реформа оподаткування заробітної плати нині знаходиться під загрозою. Причина в тому, що ні директори чи власники підприємств, ні, тим паче, прості наймані працівники не добивалися її, не брали активної участі в боротьбі за прийняття реформи. Що ж дивного в тому, що вони не поспішають тепер її виконувати, «здійснювати детінізацію доходів» і т. д.?..
Постає питання: а яка ж тут роль соціальних партнерів – роботодавців та профспілок?
Цієї ролі не бачимо, бо її просто по факту немає.
І тут доходимо до найбільш печальної частини опису ситуації: констатації того, що, на відміну від хоч якогось діалогу між владою та громадськими активістами, експертами та незалежними журналістами, жодного інституціолізованого діалогу між роботодавцями і найманими працівниками в Україні зараз фактично не відбувається. І це є тією фундаментальною проблемою, через яку за чверть сторіччя після розпаду СРСР Україна так і не змогла стати сучасною, ефективною та успішною країною, котру наші західні сусіди сприймали б не як «мішок проблем» біля східних воріт свого затишного котеджного містечка, а як поважного суб’єкта, поглиблення участі якого в новій європейській архітектурі було б корисне всім.
Моє твердження про відсутність соціального діалогу між профспілками та роботодавцями може, звісно, наразитись на критику. Адже в нас є Закон «Про соціальний діалог в Україні», є дуже-дуже «репрезентативні» профспілки, організації роботодавців та їхні об’єднання, Національна трьохстороння соціально-економічна рада (НТСЕР), ведуться переговори з підписання нової Генеральної Угоди, є система тристороннього управління фондами соціального страхування і т. д. Словом, існує цілий масив суспільних структур, що, нібито, становлять «інституційне тіло» соціального діалогу.
На жаль, інституції є, а самого соціального діалогу всередині них нема! Якщо коротко, то все це – фіктивні інституції, сукупний коефіцієнт корисної дії котрих для суспільства є близьким до нуля.
Скільки людей дасть вам відповідь, на питання: яке важливе для країни рішення НТСЕР ухвалила за останній час? Приміром, у цьому чи минулому році? Або взагалі за весь період свого існування?.
Переконливої відповіді не дасть, я певен, ніхто, навіть якщо серед 100 опитаних випадково буде член самої НТСЕР. Причина проста: таких рішень ніколи не було, а НТСЕР як інституційний орган ніколи ні на що в Україні не впливала і в її нинішньому форматі вплинути не може. Це – бутафорія, очікувати від якої виконання приписаних їй функцій – все рівно, що сподіватися, що розташований на дитячій площадці у дворі корабель чи літак кудись попливе або полетить!
Абсолютно те саме стосується і Спільного представницького органу (СПО) репрезентативних всеукраїнських об’єднань профспілок на національному рівні, СПО сторони роботодавців та переговорів стосовно Генеральної Угоди, які вони між собою ведуть.
Які такі, шановні друзі, суспільно значущі питання зараз на цих «переговорах» вирішуються, за що «іде затята боротьба»?
Усе це суто «потьомкінські села», єдине призначення котрих полягає, власне, в тому, аби СТВОРИТИ ВИДИМІСТЬ, що нібито в Україні існує розвинена система соціального діалогу на національному рівні, за зовнішніми ознаками подібна до відповідних інституцій тих країн, де соціальний діалог між організаціями трудящих, роботодавцями й урядом таки дійсно є вагомим чинником суспільного життя.
Чому ж усі ці органи, нібито наділені досить значними повноваженнями, не перетворять їх із фікції на реальність? Відповідь теж проста та, зрештою, всім відома: бо фіктивними є самі учасники цих процесів, що нагадують надуті повітрям гумові кульки.
Що вплив Федерації Профспілок України (ФПУ) на ті «мільйони трудящих», котрих вона нібито «представляє», є переважно фікцією, відомо всім.
Занадто багатьом, втім, цікаво підтримувати цю видимість: від Уряду, що бачить перед собою структуру, яка не може становити ніякої загрози, до олігархічних «роботодавців», котрі мають змогу вічно вести з нею свій ні до чого реально не зобов’язуючий «діалог» та Міжнародної Конфедерації Профспілок, яка на глобальному рівні має змогу декларувати багатомільйонну статистику членства, в якій ФПУ та її сестра Федерація Незалежних Профспілок Росії є двома найбільшими організаціями, що формально випереджають за кількістю членів навіть професійні спілки Німеччини та США, не говорячи вже про Великобританію та Францію…
Уявімо лише на мить: що було б, якби Прем’єр-міністр України чи/та міністр соціальної політики раптом визнали, що ФПУ є «мильною бульбашкою»?! Щонайменше, постало б питання: а хто тепер має виступати як представник трудящих України?! Треба тоді, мабуть, провести на підприємствах якісь вибори. На них неминуче з’являться люди, дійсно впевнені у своєму праві щось промовляти від великої кількості своїх колег, а там… коротше, одному лише Богу відомо, до чого все це потенційно може призвести!
Але ще цікавішою є ситуація саме зі стороною роботодавців, з якою сторона профспілок у межах існуючої структури соціального діалогу веде колективні переговори на національному та галузевих рівнях. Якими правами наділили їх фактичні власники тих підприємства, на членство яких вони посилаються в якості доказу своєї репрезентативності?
У мене просте питання: перший заступник голови СПО сторони роботодавців на національному рівні Олексій Мірошниченко, який наразі представляє цей орган замість постійно відсутнього голови Дмитра Фірташа, справді може погодити, разом з Сергієм Біленьким, Анатолієм Кінахом та іншими колегами, котрі беруть участь у переговорах із підписання Генеральної Угоди, від імені фізично неприсутніх власників Ахметова, Пінчука, Жеваго та Абрамовича якісь такі графіки підвищення заробітної плати на підконтрольних їм підприємствах, що компенсували б найманим працівникам падіння курсу гривні до долара за останні два з половиною роки?! Пінчук, Ахметов, Абрамович та інші точно їм такі фактичні повноваження надали?
Якщо ж таких повноважень у цих панів нема (що для мене більш ніж очевидно), то про що, реально, точиться дискусія на переговорах з Генеральної Угоди?!
Спробую підсумувати…
Якщо в найширшому сенсі такий-сякий соціальний діалог в Україні і є (переважно між об’єднаними якоюсь темою коаліціями громадських організацій, Урядом та депутатами ВР), то соціального діалогу в його вузькому розумінні (між представницькими організаціями трудящих та роботодавцями) у нас де-факто немає.
Олігархічні власники найбільших підприємств та підконтрольний їм Уряд в такому діалозі й не зацікавлені, бо вважають можливим продовжувати маніпулювати суспільною свідомістю через лояльні до них ЗМІ, партії та інші PR-технології, замість того, щоби стати на ґрунт формування конкретних соціальних зобов’язань перед своїми працівниками й українською громадою взагалі.
Існуюча система соціального діалогу (НТСЕР, СПО, репрезентативні профспілки та репрезентативні об’єднання роботодавців і т. д.) – це мильна бульбашка. Оскільки соціальний діалог із найбільш важливих суспільних тем, таких, як воєнна загроза, ринок праці та демонополізація «комунальної енергетики» фактично не йде, то країна живе в очікуванні чергового соціального потрясіння, яке може супроводжуватися втратою наступних і більш значних, ніж досі, територій, якщо не загибеллю усієї держави.
Найдосвідченіші та найрозумніші «учасники процесу» (такі, наприклад, як шанований мною глава ФПУ Григорій Осовий) намагаються приховати інституційну неспроможність структур, котрі їм випало очолювати, переводячи їх з режиму «імітації діалогу» до «імітації прямої дії». Цим вони лише прискорюють трагічний розвиток подій, бо справжнім «Тарифним Майданом» керуватимуть, звісно ж, далеко не вони.
Вихід із безвихідної ситуації, що склалась, втім все ще є. Він вбачається у тому, аби розпочати соціальний діалог без олігархів на незалежній площадці, відмінній від офіційних НТСЕР та СПО. В його рамках нові незалежні профспілки, неолігархічні роботодавці та притомні (в сенсі здатності ставити під здоровий сумнів цитати з перекладних брошур, які вони використовують як «дорожню карту реформ») «експертні НДО» могли б сформулювати свій власний порядок денний у стосунках з Урядом та політичним класом.
Демократичні Профспілки України готові та зацікавлені брати в цьому активну участь.