ТРИПАРТИЗМ – ЖИТТЄВО ВАЖЛИВО
В інтерв’ю з екс-прем’єр-міністром, президентом УСПП, головою ради Об’єднання організацій роботодавців Анатолієм КІНАХОМ йдеться про декларативність Генеральної угоди між Урядом, роботодавцями і профспілками, а також про необхідність підвищення життєвого рівня та мінімальної зарплати в контексті відновлення соціального діалогу.
Деякі новітні профспілки стверджують, що нещодавно підписана Генеральна угода нелегітимна. До речі, в ній нічого не сказано про малий і середній бізнес. Як Ви це прокоментуєте?
У стабільних умовах соціальний діалог вирішує питання основи для соціального консенсусу між державою, владою і суспільством, дає можливість шукати баланс інтересів.
В умовах системної кризи, яку так боляче відчувають і українські громадяни, і держава, – серйозні проблеми конституційним шляхом можуть вирішуватись лише завдяки соціальному діалогу. В разі відсутності рівноправного з високою взаємною відповідальністю сторін діалогу різко збільшуються ризики, що ці питання буде вирішувати вулиця. І знову дуже загрозливим стане силовий, мілітарний, сценарій, який може остаточно зруйнувати не тільки економіку, але й створити ризики для існування держави. У цьому і особливість, і актуальність соціального діалогу – вирішувати проблеми суспільства, економіки за столом переговорів. Я це підкреслюю на всіх зустрічах: із Президентом, із Урядом і не тільки.
Тому підписання Генеральної угоди в таких умовах – це, безумовно, позитивний крок. Тим більше, що вона підписана вперше за останні п’ять років. Крім того, це ще й наші міжнародні зобов’язання. Але що особливо турбує – це той поспіх, деяка піарівсько-кон’юнктурна складова, яка проглядається в самому факті її підписання, яка за змістом вимагає серйозного доопрацювання. По-перше, як можна підписувати Генеральну угоду без чіткого розуміння основних параметрів соціально-економічної, бюджетної, промислової, фінансової політики на 2017 рік, які формують якісні характеристики економіки, життєвий рівень громадян, зайнятість, інвестиційний клімат, розвиток малого і середнього бізнесу. На жаль, це не було зроблено.
На наш погляд, ця Угода дещо декларативна, відсутній прямий взаємозв’язок з короткостроковими і середньостроковими перспективами розвитку держави, економіки і суспільства. А життя ставитиме ці питання, хотіли б ми того чи ні. Це може спричинити загострення взаємостосунків між сторонами соціального діалогу: роботодавцями і найманими працівниками в особі профспілок.
Йдеться про декілька серйозних питань, що, на мій погляд, не відображені в Генеральній угоді. Всім зрозуміло, що політика ходіння з простягнутою рукою по світу, в умовах відсутності розвитку внутрішнього ринку, – тупикова, вона призводить лише до зростання наших боргових зобов’язань, подальшої стагнації, втрати високотехнологічних галузей, зростання безробіття, трудової міграції з відповідними наслідками. На жаль, Угода не відповідає на таке питання, як платоспроможність громадян, що необхідно зробити, щоб поступово в комплексі підвищити продуктивність праці і, відповідно, стандарти оплати праці громадян. Там, де є платоспроможний попит, можна формувати ефективний розвиток, включаючи залучення інвестицій. Це питання дуже і дуже знівельовано.
У нас сьогодні середня пенсія – 65 доларів. Порівняно зі Східною Європою, Балтією – там від 400 і вище, у тій самій Росії – 190. Це величезна різниця. Параметри заробітної плати поступаються мінімальній заробітній платі в єдиній країні Європи – Болгарії.
Необхідно правильно, чітко, без популізму поставити питання прожиткового мінімуму, який у нас занижений у 4 рази порівняно з фактичним. На це не можна заплющувати очі, бо це може призвести до серйозного загострення проблематики платоспроможності внутрішнього ринку, дуже низької якості життя громадян.
Друга проблема – це демографічна, це трудовий потенціал, який напряму стосується соціального діалогу. По-перше, у нас безпрецедентно збільшився потік трудових мігрантів. У Польщі зараз працює близько 1 млн українців. Польський уряд задекларував, що може прийняти до 2 млн і робить усе, щоб створити до цього стимули. А це кваліфіковані робочі професії, кращі люди, це не просто прибиральниці.
Аналогічну політику веде Чехія, Словаччина, Угорщина, держави Балтії. І це все, на жаль, збігається з величезними темпами скорочення чисельності населення. Тільки за перше півріччя ми зменшили кількість населення на 100 тисяч. Тому питання збереження і розвитку трудового потенціалу кваліфікованих робочих професій – питання нашого існування, і це повинно бути в Генеральній угоді. Мотивація, престижність, підготовка кадрів, відновлення системи ПТУ на сучасних умовах тощо.
Питання малого і середнього бізнесу – це одне з основних джерел і робочих місць, і середнього класу в цілому. Без цього напряму ми успішною країною не будемо.
Чи не потрібно в цьому контексті працювати над внесенням змін до Генугоди?
Для цього всі підписанти повинні були зібратися й оцінити об’єктивно зміст Генеральної угоди з позицій роботодавців. І далі, маючи консолідоване бачення, виходити в цивілізований діалог з Урядом і робити все, щоб Генеральна угода була документом, який відображає реалії і дає можливість формувати ефективну соціально-економічну політику на найближчий період.
Але МСБ мало охоплений організаціями роботодавців, тож йому лишається хіба що майдановий синдром для вирішення своїх проблем?
Але іншого шляху, як високопрофесійний діалог і пошук спільних рішень, щоб змінити ситуацію на краще, нема. Уряд не повинен йти на поводі у кон’юнктури, підписуючи однозначно сирі документи, бо потім ці проблеми повертаються до Уряду. І я певен, що питання вдосконалення Генеральної угоди як дуже важливий механізм соціального діалогу має дуже серйозно розглядатись на рівні Уряду і соціальних партнерів: профспілок, роботодавців. А щоб Уряд сідав за стіл переговорів, сторона роботодавців повинна сконсолідовано формувати спільні пропозиції не на рівні популізму чи піару, а базуючись на об’єктивних законах, що діють незалежно від держави. Без цього результатів не буде.
Можливо, потрібен новий формат формування сторони роботодавців?
Тут багато питань. І що стосується СПО (Спільного представницького органу сторони роботодавців на національному рівні. – Прим. ред.), наприклад. Цей орган, який має серйозний законодавчий рівень, повинен запрацювати на інших принципах. Він повинен бути тим майданчиком, на якому представники роботодавців могли би зустрічатись, проводити дискусії у своєму колі. А СПО фактично не працює. Підкреслюю, що для ефективної роботи СПО повинна бути максимально рівноправна, прозора участь усіх організацій, які діють відповідно до законодавства України.
Дуже важливо не допускати, щоб у лавах роботодавців ми бачили прояви міжособистісної, корпоративної і нездорової конкуренції.
Але після відставки Фірташа в СПО, на превеликий жаль, відбуваються незрозумілі метаморфози?
Я не хочу давати характеристик, але маю надію, що там вистачить розуму і мудрості вийти на сконсолідовані варіанти. Будемо все робити для того, щоб в Україні була сильна Федерація роботодавців, об’єднання організацій роботодавців, величезна кількість територіальних і галузевих об’єднань роботодавців. І тут йдеться не про кількість, а про якість. Важливо, щоб ця якість формувалася на прозорих демократичних умовах, без брудної конкуренції, яка, по суті, знищує авторитет роботодавців і не дозволяє виходити на такий рівень діалогу з державою, який би давав можливість забезпечити взаємну відповідальність. Це ті втрати, які несуть роботодавці у зв’язку з тим, що вони неконсолідовані.
Це абсолютно цікавить роботодавців і малого бізнесу, який поки що за межами соціального діалогу. Генеральну угоду підписував заступник голови СПО. Чи було на це рішення СПО?
Можливо, воно є, але я його не бачив.
Таким чином, може йтися про нелегітимність підпису?
Тут потрібно спільно розбиратися. Коли йдеться про Генеральну угоду, то часто повторюють історії з фінансовою конституцією – бюджетом. Генеральна угода – це конституція соціального діалогу. Важливість цього документа сама по собі повинна піднімати ту планку, яка стосується підготовки, прозорості, відповідності нормативним процедурам. Тут якась нездорова метушня, кон’юнктурність. Є питання. Це якраз те, що я вкладаю, коли підкреслюю жорстку необхідність консолідованих дій роботодавців.
У цій ситуації чи не постає питання лібералізації законодавства про сторону роботодавців і соціальний діалог в Україні? Та чи не вважаєте Ви за доцільне переглянути статус УСПП стосовно участі у соціальному діалозі?
Залежно від того, як сформована та чи інша організація. УСПП діє на основі Закону України «Про громадські організації». В організацій роботодавців своя специфіка. Але незалежно від нормативної юридичної бази, мета у нас одна: це конкурентоспроможна економіка, зайнятість, високі стандарти якості життя громадян, це й ефективний діалог із високою взаємною відповідальністю. Певен, що навіть не змінюючи статусу, ми могли б виходити на серйозний рівень координації наших ідей у підсиленні діалогу як такого.
У контексті вдосконалення законодавства – а воно вже вимагає вдосконалення – закон про організації роботодавців та їх об’єднання… і про суто соціальний діалог.
Як Ви виходячи з Вашого політичного досвіду розцінюєте вплив репрезентативності сторін на стан соціального діалогу і можливість поступового переходу до громадського діалогу, лишаючи автономію для трипартизму? Це, власне, опінія Європейського соціально-економічного комітету.
Я повністю це підтримую. І соціальний діалог є часткою діалогу між державою і громадянським суспільством, який повинен бути постійно, а не тільки в умовах загострень кризових явищ. Він має право на життя і повинен постійно вдосконалюватись, особливо в частині відповідальності сторін. Ця необхідність виокремлена від трипартизму. Трипартизм як частка суспільного діалогу має вирішувати свої специфічні завдання.
Тож напрошується висновок, що без реанімації соціального діалогу, без запровадження ліберальних демократичних засад його функціонування на рівні законодавства навряд чи крім «договорняка» щось можна буде побачити?
Будемо працювати над тим, щоб уникнути такого сценарію. Незважаючи на деякі кризові явища в організації роботодавців, будемо намагатися діяти так, як у східній приказці: криза має два боки – закінчення і нові можливості. Потрібно після цих випробувань виходити на вектор нових можливостей. Усі перехідні періоди, якими болісними вони не були б, дають можливість пройти шлях накопичення досвіду. Досвіду не теоретичного, в аудиторії, а в реальному режимі часу.
Цитуючи класиків, у нас немає запитань «Хто винен?» і «Що робити?» – ми знаємо, що робити і хто в принципі винен. Зараз головне – знання, наш досвід перенести в державну політику, в закони, в інформаційний супровід, в правила гри бізнесу. Зможемо ми конвертувати наш досвід у реальні механізми – значить є шанс.