Спірні питання відповідальності за порушення грошових зобов’язань
Судова практика виявила складні питання застосування строків давності стосовно неустойки, пов’язані з недосконалістю законодавства, а також із застосуванням приписів Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ. У Первомайському міськрайонному суді Харківської області пропонують удосконалити нормативну базу.
Несуттєвий вплив
Відповідальність за невиконання грошових зобов’язань передбачена ст.625 Цивільного кодексу, відповідно до ч.2 якої боржник, що прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3% річних, якщо інший розмір процентів не визначено договором або законом.
Спірних питань щодо застосування вказаної норми в Первомайському міськрайонному суді Харківської області не було, оскільки, незважаючи на відповідне посилання у переважній більшості рішень у справах, розглянутих по суті, суди застосовували бланкетну диспозицію згаданої статті, зафіксовану в ч.1 — неможливість незвільнення боржника від виконання грошових зобов’язань.
Чому норма щодо 3% річних та індексу інфляції жодного разу не застосовувалася? Така практика склалася через те, що, по-перше, позивачі цього питання не порушували (через більш жорсткі санкції, передбачені в договорах щодо неустойки, як у вигляді пені, так і у вигляді штрафу), а по-друге, тому, що індекс інфляції, котрий обчислюється державною службою статистики, у період 2010—2013 років, які передували моменту звернення до суду, у 2010-му становив 109,1%, 2011-му— 104,6%, 2012-му — 99,8% (була зафіксована дефляція), 2013-му — 100,5%. Тобто цей індекс мав несуттєвий вплив на розмір позовних вимог, а проценти при видачі кредитних коштів у вказаний період (2010—2013 роки) за користування грошима в середньому по фінансовому сектору коливалися в межах 15—25% річних, що, знову-таки, неабияк впливало на розмір позовних вимог позивачів, якими у всіх випадках виступали фінансові установи.
Зміни та скасування рішень у суді апеляційної інстанції стосувалися або використання умов договору факторингу (справи №№632/827/14ц, 632/830/14ц, 632/831/14ц), або застосування закону «Про захист прав споживачів» щодо участі у групах для
отримання кредитних коштів (справа №632/964/14ц), або відмови у стягненні коштів за кредитним договором при наявності рішення, ухваленого раніше в іншій справі між тими самими сторонами, про стягнення заборгованості за кредитом без розірвання кредитного договору (справа №632/161/14ц) тощо. У всіх вказаних випадках застосуванню підлягали норми ЦК щодо договору факторингу (стст.1077—1084) чи щодо предмета кредитного договору (стст.1049, 1051) або навіть постанови ВС, правові висновки в яких відповідно до ст.3607 Цивільного процесуального кодексу є обов’язковими для виконання, в тому числі всіма судами України. Таким чином, прямого стосунку до практики розгляду спорів, пов’язаних із відповідальністю за порушення грошових зобов’язань, вони не мали.
Законодавчі прогалини
Стосовно неустойки існує кілька складних питань, які потребують вирішення, можливо, шляхом унесення змін до чинного законодавства.
Зокрема, в суді склалася стала практика щодо зменшення розміру неустойки в деяких категоріях справ за ч.3 ст.551 ЦК — із заявлених позивачами вимог до розміру суми заборгованості за кредитом. Така позиція суду простежується, зокрема, у справі №632/2707/14ц (2/632/62/15), коли було зменшено розмір неустойки, заявленої до відшкодування, оскільки той майже у 30 разів перевищував суму заборгованості за кредитом і відповідачка мала двох неповнолітніх дітей. Вказане рішення, як і більшість інших, набрало законної сили й в апеляційному порядку не оскаржувалося. Більше того, така позиція відповідає практиці Апеляційного суду Харківської області й усіх без винятку судів першої інстанції Харківщини. Зокрема, пропонується звернутися до законодавця щодо її закріплення на рівні нормативної бази;
доповнити ч.3 ст.551 ЦК і викласти її таким чином: «Розмір неустойки зменшується судом до суми заборгованості за кредитом, якщо він у 2 і більше разів перевищує розмір збитків, доведених стороною у справі. При цьому суд обов’язково бере до уваги поведінку боржника щодо сплати заявленого розміру неустойки в позасудовому порядку та за наявності інших обставин, які мають істотне значення та прямо впливають на матеріальне становище боржника».
Складним є питання застосування строків давності в такій категорії справ, що пов’язано як із прийняттям постанови пленуму ВСС «Про внесення змін і доповнень до постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30.03.2012 №5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» від 7.02.2014 №7, зокрема п.31 (щодо застосування строків давності у кредитних справах), відповідно до якої знов обов’язковим стало подання відповідачем у справі заяви про застосування строків позовної давності (раніше діяв безумовний порядок їхнього застосування самим судом), так із багатьма постановами ВС, зокрема у справах №6-61цс/14 від 18.06.2014, №6-11цс13 від 6.11.2013, №6-14цс14 від 19.03.2014 тощо.
Так, у справах №632/1722/14-ц та №632/314/14-ц підставою для повного (в першому) та часткового (в другому випадку) скасування рішення судів першої інстанції стало саме застосування строків давності щодо заявлених позовних вимог. Зокрема, у справі №632/1722/14-ц суд апеляційної інстанції скасував заочне рішення суду першої інстанції, визнавши обгрунтованість подання відповідачем заяви про застосування строків позовної давності, а у справі №632/314/14-ц, навпаки, частково скасував рішення про застосування строків, визначивши, що відповідачем були здійснені оплати в межах
трирічного строку, що унеможливлює застосування строків давності. При цьому стосовно неустойки рішення суду першої інстанції (щодо відмови в задоволенні позовних вимог) було залишене в силі саме через застосування згадуваних строків.
Як убачається із зазначеного, правильне вирішення справ щодо стягнення неустойки та застосування строків позовної давності пов’язане з урегулюванням питання на рівні внесення змін до відповідної постанови пленуму ВСС стосовно того, чим саме повинен підтверджуватися факт сплати чергового платежу в межах трирічного строку позовної давності (лише витягом про рух коштів на рахунку чи іншими доказами з боку позивача чи відповідача).
ОЛЕГ КОЧНЄВ, суддя Первомайського міськрайонного суду Харківської області
Джерело http://zib.com.ua/ua