СИМУЛЯКР ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА

Свого часу Гегель вважав правовою державою лише ту, яка має зріле громадянське суспільство, спроможне захищати як матеріальні, так і моральні цінності індивіда. Практичного втілення такий постулат набуває за умови відсутності між державними інститутами влади та громадянським суспільством партикулярного зв’язку. Адже саме на таких засадах формується інформаційне середовище критичності та превентивного унеможливлення взаємного егоїстичного паразитування двох потужних інституцій – апарату влади та громадян, вважає викладач кафедри філософії Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова, кандидат філософських наук Катерина ГОНЧАРЕНКО.

Ядром громадянського суспільства та його силою є такі інститути громадянського суспільства, як профспілки, політичні партії, добровільні громадські асоціації, дискусійні спільноти, культурологічні та творчі спілки, неприбуткові недержавні об’єднання та незалежні ЗМІ з визначальною місією формування балансу інтересів між громадянським суспільством та державою на засадах соціальної рівності та свободи, реструктуризації та демократизації інститутів держави. Громадянське суспільство виступає і суб’єктом, і об’єктом трансформацій суспільних відносин, покликаних покращувати умови життєдіяльності громадян. При цьому держава повинна дистанціюватись від громадянського суспільства, дотримуючись філософії невтручання.

Останнім часом в Україні створення громадських організацій стало повальним, так би мовити, своєрідним трендом.  Часто-густо це непредставницькі малочисельні та формальні, якщо не віртуальні,  угруповання без будь-якого членства чи суспільно важливої місії, які своєю споживацькою практикою дискредитують реальні інститути громадянського суспільства. Це пов’язане з тим, що в Україні мало які громадянські організації є незалежними. Ініціаторами таких псевдогромадських утворень  з виголошенням гучних промов від імені громадськості є звичною справою, що значно підкосило авторитет громадських організацій як таких, а разом з тим і різко підвищило недовіру до них.

Якщо враховувати «суху політологічну теорію», то громадянське суспільство цілком здатне формувати організації, структури, підструктури, що динамічно змінюються, зростають з ініціативи громадян, створюються за власний рахунок. Вони можуть мати різні назви, бути як некомерційними, суспільними, так і «третім сектором», як зараз модно їх характеризувати. Їх назви домінуюче не впливають на сутність їх діяльності. Ці суб’єкти мають бути незалежними від загальнодержавної чи адміністративно-місцевої влади, не стосуватися сектору державного фінансування та не діяти з ціллю отримання прибутку. Але знову ж таки, це все в теорії. Що ж ми маємо сьогодні на практиці?

Наразі в Україні склалася певна тенденція вважати, що українське суспільство сформувало повноцінне громадянське суспільство, яке може бути конкурентоспроможним до європейських країн, оскільки горизонт ЄС майже досягнений. Але чи так це? Якщо поглянути на Україну з точки зору західних тенденцій, то можна помітити, що громадянське суспільство в країні залишається недорозвиненим, свідченням чого є ті процеси, що відбуваються.

Виходячи з найдрібніших ланок всього того конгломерату, який можна назвати громадськістю, можна помітити, що рівень активності, чи навіть рівень мислення, залишається тяжіючим у бік радянського тоталітаризму, оскільки всі виступи, акції як місцевого, так і державного рівнів цілком підлягають під ідеологічний апарат держави. Реінкарнацію радянського тоталітаризму слід вбачати також у всіх проявах гіпертрофованого державного втручання.

Якщо говорити про те, що громадянське суспільство має критично ставитися до держави та її форм/методів провадження політики, то чи можна сказати, що воно має обмежуватися лише критикою, чи все ж таки повинні відбуватися практичні конкретні кроки на шляху до вирішення реально існуючих проблем. Можна з упевненістю говорити про те, що ми маємо громадянське суспільство критиканства та бездіяльності.

На сьогодні в Україні відсутнє ядро громадянського суспільства, а саме – інститут громадянського суспільства, оскільки всі ті організації, об’єднання, профспілки, які начебто діють та функціонують, у своїй масі перебувають у тісній співпраці з державою, яка є донором останніх у фінансовому сенсі, або ж виконують номінальну функцію (знову ж таки прикладом слугують профспілки, які власною недіяльністю знижують рівень довіри громадян до даної структури в цілому).

Поряд з цим існують чимало організацій та підструктур, які законсервовані собою ж. Ці структури не підтримують жодного діалогу в масштабному плані, їх не цікавить так зване загальнонаціональне питання, оскільки їх метою є лише отримання фінансування та власне збагачення, зокрема за рахунок грантів.

У даному контексті проблеми приховані в надмірних потугах/прагненнях до інституалізації того, що за власною природою не може бути таким. Як ми можемо побачити, чим потужнішою та інституалізованішою стає підструктура громадянського суспільства, тим швидше вона зливається із загальним фоном держави чи бізнесових схем. Разом з тим відбувається зміцнення та стабілізація підструктури, що активізує всі можливі методи бюрократизації, які виражаються в активному розподілі сфер впливу та в розростанні ієрархічних структур.

Як результат – має місце підміна цінностей. Те, що начебто позиціонує себе як громадянське й таке, що має лобіювати інтереси громадян, стрімко набирає егоцентричних обертів. Тобто фактично за рахунок яскравих і палких лозунгів та начебто ідеологічних принципів «хтось» будує власну кар’єру. При цьому, звісно, що за стрімким прагненням отримати регалії, цінності про захист демократичних суспільних ідеалів втрачають будь-який сенс або ж стають всього лише порожніми адресатами інтерпеляції.

Ще однією умовою виникнення подібних непорозумінь у сфері громадянського суспільства є комерціалізація громадсько-організаційного сектору суспільних відносин. З одного боку, це вище згадувані гранти, як ненадійне джерело доходів, оскільки вони є частковим спонсорством (впевнено можна заявляти, що державні громадські організації дістають гранти від державних фондів за домовленістю). Це щодо дрібних громадських організацій. Громадські організації більш масштабного кшталту можуть розраховувати на донорство від іноземних грантодавців або ж займатися власною комерційною діяльністю.

Стосовно самих грантодавців, то на їх адресу є теж ціла низка питань. Більшість з них не мають чітких критеріїв оцінки ефективності реалізованих соціальних програм. Якість тієї чи іншої програми швидше виміряється за сухим статистично-кількісним показником проведених заходів, виданих інформаційних матеріалів чи написаних звітів, ніж за якісним показником суспільно корисних дій. Відсутня якість критеріїв оцінки, прив’язаних до рівня розвитку самої організації, її ролі у загальному суспільному розвитку та покращенні громадянської компетентності. В кінцевому результаті практично неможливо визначити, який суспільний ефект мала та чи інша програма.

Також не врегульованим залишається питання взаємодії держави та громадянського суспільства. Його організації або ж підлягають жорстким нападкам з боку держави, або ж підгодовуються нею. Громадянське суспільство є або ж об’єктом силового придушення з боку держави, або ж перебуває у стані перманентного поглинання державною владою, що більше підлягає авторитарним та тоталітарним режимам, але аж ніяк не демократії, якою і вважає себе Україна.

Державна логіка вибудовується на вигідних лише для держави засадах. Владі зручно мати ручні громадські організації, адже це забезпечує їй опосередковану аудиторію прихильників (оскільки окрема громадська організація є діяльністю так званих еволюційних змін суспільства, то кожна з них постулює певні блага для тієї чи іншої групи людей, яка потребує допомоги чи захисту, і в разі підтримки громадської організації автоматично стає не просто прихильником, а й майбутньою одиницею електорального маніпулювання). Члени суспільних організацій є, власне, спеціалістами з мобілізації співтовариств та проведення інформаційних кампаній, лобіювання. Водночас вони також можуть швидко вивести будь-який державний механізм з ладу, використовуючи різні сценарії зі дестабілізації ситуації. Оскільки держава внаслідок історично обґрунтованої недовіри населення до влади не має такого авторитету, як громадська організація, то й на останню переноситься важіль в організаційних діях. Люди, які очолюють об’єднання чи громадські організації, безпосередньо являють собою вибуховий пристрій уповільненої дії: будучи критично налаштованими до влади, можуть і петицію написати, і демонстрацію провести. А це не вигідно самій державі.

Тому перед громадянським суспільством України на першому плані повинно постати питання можливості паритетної співпраці замість комерційно-бюрократизованої схеми на користь державної політики, що наскрізь просякнута ринковим психозом радянськості.

Ще один блок проблем, які мають безпосередній стосунок до створення нормально функціонуючого громадянського суспільства, – це відсутність власне української стратегії його формування. Всі ті тенденції, що постають на горизонті, насаджуються як певні пріоритетні орієнтири із Заходу, якими українське суспільство не навчилося ще користуватися. Тому подібні привнесення мають вигляд штучного утворення на організмі нашого суспільства.

Задля прикладу можна звернутися до такого явища, як соціальне партнерство. Саме поняття тлумачиться по-різному, тому всі розуміють його так, як кому вигідно. Або ж використовують окремими шматками. Практичні тренінги зі фандрайзингу, моніторингу, робота з волонтерами та ін. – дуже корисні навички, що певною мірою застосовуються. Але це звужує бачення повної картини, унеможливлює стратегічність мислення. Більшість запропонованих західними фондами глобальних схем, стратегічних концепцій демократизації соціуму не є адаптованими до українських реалій і не можуть слугувати керівним орієнтиром для дії. Показовим є також незрозумілий для українського суспільства західний розподіл – так звана трисекторна модель соціуму.

Неефективною є й позиція, за якої вирішення всіх проблем, що існують в суспільстві, покладається на щасливий випадок чи на владні структури. За такої позиції можна стверджувати, що держава позбавлена інституту громадянського суспільства, а за його відсутності ми не можемо говорити про будь-які сподівання про безхмарне майбутнє. Відсутність інституту громадянського суспільства формує мобілізаційний тип економіки, який не має стимулів до саморозвитку, а рухається поштовхами та викидами.

Громадянське суспільство – це потужний політичний стабілізатор. Інститут громадянського суспільства, з одного боку, виконує роль контролера за владними структурами, а з другого – окреслює проблеми та ставить питання перед владою. Якщо в державі налагоджується механізм діяльності громадянського суспільства, то кожна людина має можливість безпосередньо через групу, об’єднання чи іншу громадську структуру долучитися до процесу конструктивних змін, уникаючи крайнощів (наприклад, методи всезагальної руйнації).

Для того щоб створити зріле громадянське суспільство та зміцнити його інститут, слід звернутися до етики дискурсу, що тримається на двох головних принципах: консенсусу та комунікації. Свого часу Юрген Хабермас запропонував теорію комунікативної дії, мета якої полягає в тому, щоб встановити вихідні базові елементи раціональних процесів на шляху досягнення порозуміння, яке є невід’ємною складовою формування повноцінного громадянського суспільства. Лише створені під дією комунікативної раціональності несилові структури/об’єднання здатні побудувати консенсусний дискурс, де всі учасники (структури/об’єднання) зможуть подолати власні суб’єктивні погляди та відмовитися від них на користь мотивів раціонального погодження. Комунікативна раціональність у даному випадку бере участь у процесах соціального життя людей, оскільки акт взаєморозуміння стає механізмом, що координує дії. Неможливо прагнути справедливості, нічого не намагаючись вчинити на цьому шляху. Кожна консенсусна дія – це вже не просто претензія на справедливість, а сама справедливість де-факто.