НОВІ ПЛАСТИ СПІВПРАЦІ
Хліб – не просто продукт харчування, – це основа нашого загального благополуччя. Недаремно наші предки адресують з віків прийдешнім поколінням мудрість: без хліба на столі не буде в домі пісні, а в країні – миру. «Хліб – всьому голова» – відоме українське прислів’я, яке варто шанувати та з яким узгоджувати наше ставлення до майбутнього.
Хлібопекарська галузь була і залишається однією з основних, які визначають параметри продовольчої безпеки держави, – вважає гість редакції, відома в Україні людина – голова правління Публічного акціонерного товариства «Київхліб», президент Всеукраїнської асоціації пекарів Володимир ЧЕРЕДА.
Володимир Вікторович переконаний, що розвиток хлібопекарського виробництва в Україні неможливий без сприяння держави на засадах сповідування об’єктивних ринкових законів, без або державного стимулювання вітчизняних виробників продовольчого устаткування, або ж комплектування імпортних – на мотиваційних регуляторних умовах. Між тим дії держави на ринку хлібопродуктів переважно зводяться до адміністративних методів регулювання і контролю.
– Володимире Вікторовичу, яка ситуація склалася в хлібопекарській галузі після, власне, політичного перерозподілу економічних ринків?
– Справді, у своїй діяльності ми залежимо від комплексу умов – від того ж характеру суспільного ладу, звичайно, від того ж рівня розвитку засобів виробництва, безумовно, і від чинного законодавства, і від зовнішніх управлінських рішень – усе це загалом впливає на результати нашої роботи. Поки що маємо «лебедя, рака і щуку»: в якомусь маленькому ділі стрімко вирвались в небо, а в якомусь – задкуємо назад. І якщо підсумовувати результати роботи не лише тут, в Україні, але й – наслідки зусиль з просування на європейські та світові ринки збуту, хвалитись особливо нічим. Певно, що збоку хтось може побачити непогану картину, навіть ідилію, бо ми все робимо від нас залежне, аби відповідати рівню вимог. Але коли нелукаво вести розмову, то заглибимось у проблеми. Якщо конкретно говорити про виробництво хліба, то на сьогодні все обладнання, а це – 99 відсотків від наших потреб, – ми закуповуємо в європейських виробників: спочатку обладнання, а потім – і запасні частини… Тобто кого ми в кінцевому підсумку інвестуємо?
– Невже в Україні свого не маємо?
– На жаль… Але й це ще не все, бо реалії співпраці відкривають нові проблемні пласти. Ось ми працюємо з тим же чеськими, словенськими чи італійськими фірмами, з деякими протягом тривалого часу, – вони дають нам товарний кредит… Але траплялись випадки, коли ми домовлялись – курс євро перебував на позначці 11 гривень, а коли вже погашали – плигав вгору аж до 28 чи навіть – і 29 гривень… Наші партнери запитували нас: а що ж ви виграли з цього? Справді, що? Адже це обладнання дісталося нам майже утридорога! Скажіть, що треба на ньому випускати, мабуть, «золоті батони», бо лише тоді ми зможемо його окупити! Тобто наші партнери працюють у стабільних умовах – у них ціни не змінилася: як була хлібопекарна піч відповідного класу в ціновому діапазоні 320-350 тисяч євро – так вона і нині там… А в наших умовах ціну вже треба множити і, відповідно, – термін окупності! Якщо раніше це складало п’ять-шість років, то сьогодні (гірко всміхається. – Прим. ред.) – 15-18! Це одна коротенька така теза…
А ось друга: коли приїжджаєш на зарубіжну виставу і даєш візитівку, що ти з України, особливо в перші початкові дні відкриття, то неприховано кажуть: а ви б не могли прийти до нас через кілька днів? Тобто у них склалося певне враження про Україну, і тому вони спочатку працюють із реальним покупцем, ну а потім – на перспективу, можливо, з кимось з України налагоджувати контакти. Є такий неприємний досвід… А наші виставки проходять і в Німеччині (Мюнхені, Дюссельдорфі) – це суто по хлібу, а ще й – в Італії (у Вероні), де представлений асортимент кондитерської промисловості (торти тощо). Там свою продукцію репрезентують всі світові виробники, і ми відчуваємо, як на цьому тлі на нас дивляться. Але нічого, будемо сподіватись, що все-таки колись… Хоча, якщо бути до кінця чесним, зізнаюся, я тривалий час, незважаючи ні на що, підкреслюю – ні на що! – був оптимістом… А оце став песимістом… Я нині – повний песиміст! Я розумію, що не маю такого права…
– Це дуже важливо, дозвольте дізнатися, а чому?
– Ні, звичайно, я маю право як людина на песимістичну позицію, але не маю такого права – як керівник. Якщо багато не говорити, а реально оцінити те, що є, те, що я бачу, то я – песиміст…
– Справжній песиміст – це той, хто пустив справу на самоплив, а на плечах таких людях, як Ви, – країна тримається. Ви першим у своїй галузі торували дорогу на європейський ринок і нині не зупиняєтесь, продовжуєте шукати перспективні ідеї, ведете за собою колективи…
– У такому сенсі погоджусь з Вами… Є така стародавня приказка – глибше орати – більше хліба мати… Хочеться – більше хліба! Хочеться – більше сонця… У нашому колективі працює п’ять тисяч чоловік… Ось я фактично за добробут кожної людини відповідаю, за добробут кожної сім’ї…
– І без жодного перебільшення – за їхніх дітей і онуків!
– Так, це правда, я відчуваю цю відповідальність… І тому в мене серце реагує… Тому, що коли ми чуємо, що на високому рівні розглядається те чи те питання безпеки держави, але в той же час бачимо, що до харчової промисловості в країні саме таке ставлення, то робимо висновок, що ця галузь не є стратегічною для розвитку України і що це не складова безпеки держави! На моє глибоке переконання, позиція нашої галузі, м’яко кажучи, недооцінена… Хліб – основа сущого, і того, що в голові, і того, що в кишенях, і того, що передаємо у спадок… З такого ставлення до галузі починається відповідне таке ж ставлення і до всього іншого в державі!
Ось мій песимізм полягає в цій антистратегії, коли за двадцять п’ять років ми так і не спромоглися зрозуміти найважливішого! І що ж робити?! Невже, складемо руки і будемо чекати, що відкриють кордони і нам завезуть хлібопродукти в асортименті? А хто ж подбає про свою ниву? Харчова промисловість завжди була осередком творення робочих місць у всіх регіонах. Це ж не важка промисловість чи легка… Хоча легка промисловість вважалася старшою сестрою харчової і могла бути присутньою в будь-якому райцентрі, не кажучи вже про обласний рівень. Це все – робочі місця. Не одиниці – десятки, сотні тисяч! І якраз на це, вважаю, повинен бути спрямований вектор нашої державності!
– Цілком погоджуємось з Вами, ми втрачаємо повагу до хліба, а разом із цим підриваємо основи своєї ментальності. У народі кажуть: коли хліб на столі, то стіл – престол, а коли хліба ні шматочка, тоді стіл – лиш гола дошка…
– А ще кажуть: з печі сирого хліба не виймають. А в нас, я не маю на увазі підприємство, яке очолюю, а загальну ситуацію – все якесь виходить недопечене… Тому треба негайно все виправити… Маємо створити ідеальні умови, щоб прийшов інвестор, щоб так налагодити справу, аби не до нас продукти привозили, а щоб наше рідне вітчизняне користувалося попитом за кордоном і в нас відбою не було… І коли я чую, коли звітують про те, скільки ми вивозимо зерна, я не можу цього збагнути… Це все, на що ми спромоглися за десятки років?! По цьому ж і весь світ нас оцінює: ми – сировинний придаток. Так давайте ж нарешті візьмемо орієнтир на виробництво – на кінцевий продукт – і будемо вивозити з України хліб, тістечка, збагачене борошно. Або давайте виготовляти комбікорми на рівні світових стандартів. Напевно, саме такий підхід буде і правильний, і ефективний, і відповідальний у ставленні до того ресурсу, який маємо. Вивезти зерно – найпростіше діло. Ми знову когось інвестуємо. На мій погляд, це дуже неправильно.
– Харчова промисловість традиційно була в Україні наріжною, розвиненою, розгалуженою, і не випадково, батьки, випроваджуючи у великий світ своїх дітей, часто наставляли їх: йди у харчову промисловість і ніколи не залишишся безхлібний…
– Так, це дійсно було. У Союзі були харчокомбінати на рівні, в яких були і цех з випуску солодких напоїв (ситро), і цех – з виготовлення цукерок (карамель), того ж морозива… Тобто були всі ці сегменти. То ви ж і зараз створіть умови, й обов’язково з’являться і інвестор, і сучасні підприємства. Не обов’язково це будуть гіганти – це можуть і повинні бути маленькі підприємства в кожному райцентрі, у кожному містечку… Нині з’явилося досить багато інгредієнтів, чимало новинок. Якщо раніше харчовики мали обмеження – були фонди, ліміти, навіть правила розподілу, то тепер мають бути зрозумілі, прозорі умови ведення бізнесу. А в першу чергу має бути лояльність держави до малого і середнього бізнесу – увесь світ на цьому тримається.
– Які б Ви запропонували ключові рекомендації Уряду, аби склалася пісня, яку Ви хочете почути?
– Якщо брати конкретно хлібопекарну промисловість, маю чіткі рекомендації, з якими я звертався останнім часом за підтримкою, зокрема до Галасюка (Віктора Валерійовича, народного депутата України VIII скликання, голови Комітету Верховної Ради України з питань промислової політики та підприємництва. – Прим. ред.). І така попередня домовленість була: заслухати про становище, що склалося у хлібопекарній галузі… Я не просив його зібрати пресу – це гра на публіку, я категорично проти цього, – а робочу нараду, де можна було б поставити діагноз стану хлібопекарної промисловості України. З’ясувати, які стоять невідкладні питання, накреслити відповідні шляхи виходу з цього становища. Давайте побачимо картину: скільки одиниць обладнання ми щороку купуємо? Зараз – в Європі, а раніше великий процент – в Росії. Так склалося, що Росія має по нашому профілю п’ять виробників – на базі колишніх оборонних заводів. І потрібно віддати належне – за останній час вони підняли свій рівень і повністю конкурують з європейським виробником, щоправда, їх обладнання й нині дешевше. Але зараз цей сегмент ми переклали на європейський ринок. Зазначу, що нарешті почав діяти пілотний проект про скасування державного регулювання цін на продукти харчування, хоча й тимчасово. Прогнози давати складно (чи буде зростати ціна на продукти харчування, чи не буде), а особливо – в цей тримісячний період – найскладніший у формуванні ціни на маркетинговий рік до 1 січня 2017 р. Будемо бачити по ринку. Але вже зрозуміло, що ставлення неоднозначне, – знаходяться такі, хто залякують людей кінцем світу, мовляв, таку постанову скасували! Але ця постанова й була величезним гальмом у розвитку галузі – скільки за цей час з 1996 року змін сталося, але держрегулювання цін було незмінним.
– Володимире Вікторовичу, а якщо порівняти політику і виробничу сферу, які, на Ваш погляд, спільні і розбіжні моменти?
– Майже за чверть свого віку я досконально вивчив структуру партії і партійне будівництво. Так, справді, і в одному, і в другому ділі повинні бути і рецептура, і піч, і дотримання технології. Класику ж ніхто не відміняв. Не хочу нікого образити, але якщо зберемо людей і запитаємо: назвіть хоча би кілька пунктів з програми якоїсь одної партії, другої, третьої, то матимемо німу сцену. Всі розуміють, що це перетворилося на формальність, що немає такого поняття, як зміст роботи, як честь партійця, чистота лав. У нас партії практично перетворились на клуб прихильників однієї людини, ніби це шоу-бізнес. Партій фактично немає, а народ йде і голосує за них. Ну як так можна?! Коли говориш про це – ображаються. А ви покажіть мені структуру цієї партії. Я кажу: ось такою, як харчова промисловість – від столиці і до кожного населеного пункту, – такою розгалуженою – аж до самого низу, має бути і партійна структура. Щоб були осередки на місцях, щоб працювали офіси. Коли піч не видає продукцію, коли колектив не задіяний в одному ланцюгу – про що може йтися? Яка, скажіть, робота там проводиться?
– Результату нема, зате ставлять питання про те, що за рахунок бюджету…
– Здійснювати фінансування партій…. Ми взагалі хочемо восьме диво світу відкрити. І після цього не соромимося просити в інших країнах позику. Скажіть, де ще є в подібних умовах фінансування партії з бюджету? Ну хіба що там, де бюджети дозволяють. Ось я не так давно був у Німеччині –спілкувався з тамтешніми представниками бізнесу (це вихідці з колишнього Союзу, в основному – з Казахстану, загалом 8-9 мільйонів чоловік; до речі, зараз Меркель робить на них ставку, і тому їх в країні люблять, поважають і виплачують підйомні)… І ось вони мені розповідають, що в Німеччині орієнтовано 90 млрд. євро перевиконання бюджету… Тобто є відповідний ресурс. А коли у нас дефиціт бюджету і не фінансується нормально соціальна сфера, медицина, освіта, всі важливі моменти, то як ми можемо ставити так питання? Або цікавлюся: скажіть, чому ми не беремо на озброєння монетизовану виплату малозабезпеченим – модель, яка діє в усьому світі? А мені відповідають: так у нас же немає реєстру. А який у нас може бути реєстр, коли зарплату отримують «у конвертах»? Зараз називають цифру – 9-10 мільйонів сімей, які мають право на компенсацію за спожиті послуги. Ну звичайно, якщо людина отримує зарплату «у конверті», то вона «має на це право», бо за рівнем доходів перебуває у графі малозабезпечених.
– У нас є багато політиків, які за документами – бідняки, але мешкають у триповерхових хатиночках…
– Ось я про це й кажу. Наш принцип і в житті, і в політиці однаковий: чого дурний, бо бідний. А чому бідний – бо дурний. Поки ми не вирішимо питання прозорості в доходах, ні про які списки малозабезпечених і мови не може бути. А звідси й інші недоречності в нашому житті. Вже розповідають, що якийсь інспектор буде ходити по домівках і перевіряти. На якій підставі, скажіть будь ласка? Порядок складається з багатьох моментів, а в нас поки що все зовсім інакше. Я був приємно здивований відсутністю охорони в Швеції, коли був на площі біля Світового банку. Там коли щось станеться, а хтось почне, наприклад, десь навіть поряд копати, то перехожі одразу викличуть поліцію. А в нас – моя хата скраю. І ще й – корупція, яка знищує зсередини державу… Отож, мабуть, тон нашої розмови й підтверджує, що я знаходжуся у вкрай песимістичному настрої і, на превеликий жаль, з позиції свого досвіду роблю висновок, що чим далі ми йдемо, тим держава більше дистанціюється від бізнесу. Від бізнесового загалу, а не когось обраного як виняток. До загалу влада стає не ближче, а далі. Ми стоїмо на березі річки не там, де русло починається, де ще можна руку простягнути, а ми (бізнес і держава) вже потрапили туди, де широке плесо і один одного не те що не чуємо, а й не бачимо. І коли щодня декларуються одні речі, а на практиці – зовсім інше, а ще й криза поглиблюється, тож сили зникають немов вода у піску.
– Ви очолюєте галузеву Всеукраїнську асоціацію пекарів, до якої входять 28 підприємств. Хочу поцікавитись, яким чином Ви реалізуєте свої статутні повноваження як лідер галузі?
– Дуже важко. Ви знаєте, я на пальцях однієї руки можу перерахувати тих, хто з впливових осіб нас чує, не беручи до уваги міністерства… Мені імпонує конструктив у нашій спільній праці з Кінахом. Якщо вказати на напрями, то нині ми більше займаємося гармонізацією технічної документації – її приведенням до стандартів Європи. В цьому ділі теж треба обстоювати свої інтереси. У нас при асоціації створено технічний комітет – базовий комітет з розробки документації для хлібопекарні та макаронної промисловості. Тобто в частині гармонізації – тут ми десь можемо реалізуватися більше, ніж в частині якогось розвитку, перспективи, стратегії. Якщо раніше нас обов’язково запрошували на засідання в Кабмін на якісь цільові зустрічі, то нині, знову, якщо нас і запрошують на засідання до Ляпіної (Ксенія Ляпіна – Голова Державної регуляторної служби України. – Прим. ред.), то ми на них знову ж таки – по різні сторони барикад. Ми – не середній і не малий бізнес, ми – промислове хлібопечення. А нам держава створила невідповідні умови для ведення бізнесу. Якщо ви працюєте на єдиному податку, тобто малим підприємцем, – ви працюєте за спрощеною схемою і у вас відпадає цілий ряд моментів, отже, ви не несете відповідні навантаження: вхідний контроль, медогляд і все інше. І коли я це довожу до відома Ляпіної, то одразу відчуваю, що ми з нею стоїмо по різні боки, і захищати вона нас не буде …
– Ксенія Ляпіна зараз взагалі нікого не захищає… вона займається проблемами дерегуляторної політики, а не захисту суб’єктів підприємництва.
– Як же можна займатися дерегуляцією в державі, якщо ми не розуміємо того, з чого ми почали: де тепер знаходиться хлібопекарна галузь і що в ній насправді відбувається? А ми ж нині говоримо про безпеку продуктів харчування і в той час, коли цей продукт не проходить ніякої обробки і на стіл попадає одразу. Хто скаже: а з чого і той хліб був зроблений? Як гарантувати безпеку людині? Невже оцей резонансний випадок зі смертями від фальсифікату горілки нас нічому не навчив? Це не вина людей, в яких не вистачає коштів на горілку… І хтось же фальсифікат цей випустив? Він же не з космосу впав! Оце в цьому плані ми й повинні бути з Ляпіною в одній команді, тому що ніхто ще не скасував Закон України «Про безпечність та якість харчових продуктів»… Однак у нас нормативні документи можуть жити своїм життям, а промисловість – своїм. Зважаючи на це, покладаю надії на Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів і захисту споживачів, яка нині перебуває у стадії створення. Втім, звичайно, не один рік потрібен, щоб така служба почала діяти.
– Скажіть, будь ласка, громадська організація, яку Ви очолюєте, як асоціація суб’єктів підприємницької діяльності бере участь у системі соціального діалогу?
– Ні. Однак це було б доречно, адже до нас входять хлібопідприємства майже з усіх областей, також – деякі невеличкі виробники, і у нас є представництво фірми «Лейпурін» (це фінська компанія, що просуває в Україні харчові домішки для хлібопекарень)… От, наприклад, коли було обговорення питання про скасування державного регулювання цін на продукти харчування, то ми брали активну участь…
– А Ви не думали про те, щоб переформатуватися в цьому сенсі і оволодіти легітимні права на діалог з владою і профспілками?
– У цьому – ми на початку шляху. Ми обговорювали це питання – виносили його на президію. Були там різні думки. Одним словом, ми на стадії обговорення і шукаємо шляхи, як все-таки запропонувати себе владі для більш тісного діалогу, для більш тісної співпраці. Без цього ми не обійдемося. Ми зацікавлені у всебічній діяльності. Саме для цього й вивчали досвід і в Росії, в Білорусії тощо. Наприклад, в Росії напрацьована модель такої співпраці: російський Союз хлібопекарної промисловості створений при галузевому інституті, тобто там є відповідна база. Вони обговорили з владою якісь програми щодо оздоровлення дітей, щодо поліпшення тих чи тих характеристик хліба, що випікається, і цей Союз пекарів виходить на уряд з ініціативами. Одразу ж уряд дає завдання інституту, який має статус державного, і вони включаються в роботу над проектом, організуючи проведення досліджень, розробок… Звичайно, за оплату.
А ось у нас такої базової структури на сьогодні не створено, і тому ми відстаємо на багато років – у нас взагалі на законодавчому рівні відсутня навіть класифікація цільових хлібів… Однак ще у Союзі був один галузевий інститут, який розташовувався в Москві, а філіал – у тоді ще Ленінграді… Ось вони ці надбання зберегли і нині розвивають. І додам, що в Білорусії є два базові навчальні заклади – державні університети у Мінську і Могильові. Ось, до речі, лежить на моєму столі запрошення… Мене просять взяти участь у конференції в Мінську 8-11 листопада цього року… І доповідачами виступають тут одразу ці два університети. Планую поїхати. Мрію, щоб ще за мого життя нашій Україні – прославленій житниці Європи – додалася репутація лідера в хлібопекарській справі. В нас дуже високий потенціал, але ми його поки що по живому підсапали…
– Дякуємо за змістовне інтерв’ю, Володимире Вікторовичу, нехай Ваші мрії збудуться!
Довідково:
ПАТ “Київхліб” створений у 1930 році.
Початкова назва – Київський трест “Головхліб”).
До його складу входили в основному малопотужні пекарні і лише два новозбудованих на той час хлібозаводи — № 2 та 3. У 1932 р. був збудований хлібозавод № 1, а у 1934 р. — хлібозаводи № 4 та 5.
У повоєнні роки, у зв’язку зі зростанням населення Києва, виникла потреба у спорудженні нових хлібозаводів.
В 1965 р. став до ладу хлібозавод № 9 (зараз – дослідний хлібозавод), в 1972 р. – хлібозаводи № 11 та Броварський, в 1975 р. – хлібозавод № 12.
В 1976 р. на базі Київського тресту хлібопекарської промисловості було створено Київське виробниче об’єднання хлібопекарської промисловості “Київхлібпром”, згодом – Державне підприємство “Київхліб”. А в 1995 р. введено в експлуатацію новий хлібокомбінат № 10.
Сьогодні акціонерне товариство “Київхліб” – це одне з найбільших хлібопекарських підприємств, до складу якого входять виробничі майданчики у столиці ( Цех №1, №2, №3, №4, №7-8, №9, №12), а також в Київській області (Білоцерківський х/т, Фастівський х/т, Макарівський х/д, Сквирський х/д).
На власних виробничих потужностях за одну добу випускається 500 т хлібобулочних , 25 т кондитерських виробів та 20 т сухарно-бараночних виробів. На сьогоднішній день асортимент продукції налічує близько 300 позицій.
ПАТ “Київхліб” має свою фірмову торговельну мережу, що налічує 150 фірмових кіоски.
Якість продукції та дотримання технології її виготовлення – першочергові питання для підприємства. На кожному майданчику діє атестована технологічна лабораторія. Хліб виготовляється з натуральної високоякісної вітчизняної сировини, без використання консервантів, поліпшувачів та ГМО. На виробництві функціонує система управління якістю відповідно до міжнародних стандартів.
Продукцію підприємства добре знають та цінують не лише В Україні, а й за її межами, зокрема сухарі та пряники Київхліба відомі покупцям в країнах Європи, Азії та Північної Америки
Висока якість продукції неодноразово була підтверджена численними нагородами – медалями та дипломами виставок і конкурсів-дегустацій.