Анатолій КІНАХ: Україна має негайно прийняти серйозні програми збереження та розвитку національного трудового потенціалу

Анатолій КІНАХ, президент УСПП, голова Об’єднання організацій роботодавців України: Україна стала одним із лідерів в Європі з «експорту» кваліфікованих кадрів та робочих рук. За різними оцінками експертів (адже держава не веде точної статистики в цьому напрямі), вже від 5 до 7 мільйонів наших співгромадян покинуло країну у пошуках працевлаштування за кордоном. Попри те, що цей процес в сучасному світі  є природнім, цифра заробітчан зросла в рази саме через недосконалу економічну політику, коли ставка в державі робиться на сировинний експорт, а високотехнологічні галузі залишились без стимулів та наодинці із найдорожчими в Європі відсотковими ставками по кредитам (наразі облікова ставка НБУ складає 18%). УСПП та сторона роботодавців підготували пакет пропозицій уряду – зокрема, наполягають провести спільне засідання з Кабміном та в комплексі розглянути питання розвитку трудового потенціалу України: починаючи з профтехосвіти і закінчуючи міграційною політикою, стимулюванням розвитку ринку праці.

Українці шукали кращої долі за кордоном і раніше, але вперше з 90-х років ця тенденція набирає небезпечних обертів. Підсилює її і демографічна криза – низька народжуваність та висока смертність серед населення. За цими чинниками ми втрачаємо до  220 тис. громадян щороку. Держстат наводить дані, що в країні мешкає близько 42,3 млн. людей  (без врахування Криму та окупованих територій), тоді, як громадські експерти переконані – близько  35 млн.

Та навіть така цифра – не межа. За останніми дослідженнями Міжнародної організації з міграції, в результаті трудової міграції і високих темпів депопуляції, вже до 2050 року нас може залишитися лише 32 млн. осіб.

До речі, Atlantic Council – потужний аналітичний орган, який готує рекомендації для Держдепу США –  назвав таку ситуацію не меншою загрозою для України,  ніж «рука Кремля». У  Польщі зараз працює 2 млн. українців, в Росії – до 2,5 млн., немало  практично по всій Європі –  в Португалії, Іспанії, Німеччині. Сьогодні вже є приклади трудових мігрантів до В’єтнаму, на Близькому Сході тощо.

Власне, трудова міграція – ординарне явище в багатьох країнах світу. Так, з розширенням ЄС посилилось переміщення кадрів з країн Балтії, Польщі.  За десять років з Латвії емігрувало близько 350 тис. осіб або понад 15 % населення країни. Виїхало і кілька мільйонів поляків. Яких же заходів вживали ці країни, зокрема, Польща? По-перше, для забезпечення сталого економічного зростання вони розробили програми залучення кадрів із-за кордону, в тому числі  з близької – як географічно, так і ментально – України. Завдяки цьому ВВП країни зростає швидше прогнозів. Польща втретє за цей рік перераховує показники ВВП. Було заплановано зростання 4,1%, потім перераховано до  4,7%, а сьогодні – 5,1%. В цілому ВВП Польщі в 6 разів вище, ніж український.

Поляки не приховують: дешева (за європейськими мірками) робоча сила з України піднімає їх економіку. І Польща, і Латвія, і Литва періодично розробляють програми збереження національного трудового потенціалу, заохочуючи своїх громадян до повернення, а це можна зробити лише за наявності кваліфікованих робочих місць в країні, створення гідних умов роботи та високою оплатою праці.

В Україні жодних програм чи хоча б загальносуспільного, експертного обговорення цієї теми не існує, а обіцяний Кабміном її розгляд на спеціальному засіданні з УСПП так і не відбувся. Така позиція дивує. Зокрема, не тільки в середовищі українського бізнесу і роботодавців, але й в Міжнародній організації праці не розуміють, чому Україна досі не має системних стратегій щодо збереження і розвитку трудового потенціалу, які б опирались на світовий досвід і підтримку західних колег.

Думка  наших державних менеджерів про те, що трудова міграція є нормальним процесом інтеграції країни в європейський ринок праці, який проходили країни-сусіди – хитка. Адже жодна з них не відпускала  ці питання на самоплив. Польща активно залучала і залучає європейські інвестиції, створюючи робочі місця,  ефективно використовуючи кошти для модернізації, технологізації виробництва. В Україні ж ВВП в п’ять разів нижчий, та й інвестори не поспішають заходити в українську економіку через високі ризики та незахищеність приватної власності. Потім, попереду мільярдні пікові виплати по зовнішнім борговим  зобов’язанням.

З одного боку, не перейматися трудовою міграцією владі наразі більш-менш вигідно. Адже перекази від заробітчан дещо підправляють ситуацію із критично низьким рівнем платоспроможності населення. Нагадаємо, за даними ООН, понад 60% українців живуть на межі чи за межею бідності. Згідно з даними нового звіту МВФ, Україна є найбіднішою країною Європи. Країна займає 134 місце в світі з рівня ВВП на душу населення, це 2656 доларів США.

Тому 9,3 млрд. доларів, які надійшли за 2017  рік від трудових мігрантів – спроба вирішити проблему за рахунок самих громадян. Для порівняння: в рамках останньої програми МВФ надав Києву 8,4 млрд.  доларів, а прямі іноземні інвестиції в минулому році становили всього 2,3 млрд., які переважно пішли на підтримку закордонних дочірніх установ в Україні.

Тут подвійна небезпека. По-перше, ці кошти не спрямовані в реальний сектор економіки, а, отже, про кардинальні зміни без проведення реформ не йдеться. Нові робочі місця не з’являться, бо ставка на сировинну економіку та експорт не дозволить забезпечити працевлаштування і гідну оплату праці для багатьох спеціалістів, технарів, інженерів тощо, а з іншого – без сучасної промислової політики, створення сприятливого інвестиційного клімату, підтримки самозайнятості люди продовжуватимуть емігрувати.

До речі, має місце і бізнес-міграція. Мале та середнє підприємництво переносить свої виробництва у сусідні країни ЄС, де набагато кращі умови: захист приватної власності, вигідна податкова політика, низькі ставки по кредитам – всього кілька відсотків. В Україні – 23-25%. Як бізнесу поповнювати обігові кошти, де брати ресурси на модернізацію виробництв і посилення конкурентоспроможності продукції – ці проблеми перекладені на плечі самих підприємців. Очевидна і спроба вирішити питання низьких і неконкурентних зарплат в Україні за рахунок бізнесу, фактично «доручаючи» йому підвищувати виплат працівникам, нарощуючи тарифи на енергоресурси та перевезення. Штучні підвищення мінімальної зарплати на кількасот гривень на фоні росту тарифів і цін – це видимість соціальної політики, а не її реальне провадження. Закладена в проекті держбюджету-2019 мінімальна заробітна плата на рівні 4200 грн. фактично і надалі стимулюватиме трудову міграцію. Адже у сусідній Польщі мінімальна зарплата  – 510 євро, що вдвічі вище середньої зарплати на вітчизняних теренах.

І тут саме час визначитись, яке майбутнє готується Україні? Світовий досвід та й розрахунки експертів свідчать: сировинна економіка такого масштабу дозволить забезпечити робочими місцями лише 15-20 млн. населення. Чи це те, до чого прагнемо – бути сировинним придатком розвинених країн світу? Вочевидь, ні.

Ми втрачаємо величезну продуктивну силу, людський потенціал. І виникає ситуація, коли інвестори хочуть реалізувати якийсь проект на національних теренах, що принесе і кошти в якості податків, і створення нових робочих місць, але не можуть набрати в Україні необхідний штат кваліфікованих робітничих професій. Навіть найнижчої кваліфікації.

Багато хто із чиновників та й окремих експертів вважають: міграція, мовляв, «маятникова» – люди поїхали на заробітки і повернуться назад. Та це вірно тільки для сезонних робітників. Більшість кваліфікованих заробітчан – інженери, медики тощо – прагнуть працевлаштувавшись за кордоном, пройшовши попередньо навчання.   Особливо до цього схильна молодь 18-35 років. Тільки в 2017-му на навчання виїхало 70 тис. українців. За останні роки Україна втратила понад 20 тис. молодих дослідників. Чи повернуться вони? Сумнівно. Відтак, це посилює ризики майбутнього кадрового дефіциту для національного ринку праці, у тому числі що стосується найдорожчої  інтелектуальної складової.

Цілком правильною є думка,  що прибутки не є єдиною причиною трудової міграції. Люди шукають кращої якості життя, умов праці, безпеки, можливості саморозвитку тощо.  Всі ці дискусії про рівень мінімальної заробітної плати, які виникають час від часу на національних теренах та є скоріше предметом політичних маніпуляцій – минуле століття. Розвинуті країни, включаючи і наших сусідів – Східну Європу – спрямовують свою політику і спеціальні держпрограми на підвищення саме якості життя громадян, що є комплексним показником.  Сюди входять як прибутки, так і інші блага цивілізації: якісна медицина, інфраструктура, комунальний сервіс, чистота повітря і води тощо. Європейські країни вимірюють рівень щастя, а ми дискутуємо навколо мінімальних зарплат…  Україна має також розвивати програмний підхід до вирішення проблеми низького рівня прибутків населення, бо накидання кількасот гривень – це популізм.

До слова, мовчазне ігнорування проблеми та відсутність дієвих економічних реформ в країні створює і інші негативні прецеденти, окрім трудової міграції. Нещодавно розгорівся дипломатичний скандал, пов’язаний із видачею українським громадянам угорських паспортів на Закарпатті. Скандалом його можна назвати умовно, бо такі дії угорського консульства тривали не один рік, і ще в 2015-му Будапешт озвучив про паспортизацію 94 тисяч українців. Безумовно, такі дії  держави-сусіда, та й   наша мовчазна згода потребують окремої оцінки. Це не міняє суті справи:  громадяни шукають будь-які шляхи поліпшення фінансового стану та якості життя. Тут угорський паспорт не самоціль – це перепустка для безпроблемного працевлаштування в ЄС чи США (адже громадянам Євросоюзу віза не потрібна).

Тобто, трудова міграція має не лише економічні впливи, але й іміджеві, політичні та безпекові. Країна, в якій триває війна, частина територій якої окупована, не може дозволити собі дивитись крізь пальці на втрату людських ресурсів.

З чого потрібно почати? Ми пропонували це уряду та досі вимагаємо розробку та втілення в життя комплексної стратегії збереження і розвитку трудового потенціалу країни, спільної розробки мотиваційних програм із повернення українських мігрантів на Батьківщину; створення умов для підвищення економічної активності населення – самозайнятих, малого і середнього підприємництва. Чекає реформування і система освіти, адже зв’язок між науковими закладами та реальним сектором економіки майже втрачено. Потрібно відновити зв’язок між наукою та промисловістю на підставі довгострокового економічного прогнозу, відповідно до якого підприємства реального сектору зможуть планувати інноваційний технологічний розвиток та запроваджувати наукоємні робочі місця. Для цього пропонуємо запустити пілотні майданчики кооперації вишів та промислових підприємств.

Доцільним є і запровадження з боку держави мотиваційних механізмів для роботодавців, наприклад через надання компенсації зі сплати єдиного соціального внеску при створенні робочих місць, зокрема забезпечення першим робочим місцем молоді.

Таких пропозицій – десятки сторінок напрацьованих не лише УСПП, а й іншими організаціями, об’єднаннями роботодавців, профспілками тощо. Закликаємо уряд почати цю роботу хоча б зараз, попри те, що затягування із проведенням спільного засідання вже зайняло рік,  і такі важливі речі, як модернізація профтехосвіти, мотиваційні програми для молоді  тощо  – фактично не закладені в проекті бюджету-2019.

Головний тест для держави, ефективності влади – збереження людського потенціалу. Це – а не чергові вибори –  повинно стати найважливішою  стратегічною метою  держави  на найближчий період.

І бізнесу, і владі, і громадянському суспільству треба докласти усіх зусиль, щоб не дозволити перетворити Україну на безлюдну пустелю – це набагато страшніше усіх інших випробувань разом.

Коментарі

kazmetal l.com