Оксана ПРОДАН: Комунікації влада з бізнесом веде, але це ще не діалог

Народний депутат України, голова Всеукраїнського об’єднання підприємців малого і середнього бізнесу «Фортеця»  Оксана ПРОДАН має особистий досвід комунікацій між бізнесом і владою на центральному рівні з 2005 року. Часом це був діалог, часом монолог, часом імітація комунікації, стверджує Оксана Петрівна.

– Чи змінились комунікації протягом цього часу?

– Кількість форм комунікації збільшилась однозначно. На урядовому рівні приймались рішення про створення рад підприємців в регіонах, про галузеві ради, про формування дорадчих органів, законодавчо введено поняття «петицій» на всіх рівнях, громадські об’єднання почали об’єднуватись в коаліції, в тому числі територіальні.

– Здавалось би, комунікації посилились, діалог став результативнішим, співпраця ефективнішою…

– Наразі, досягнення у напрямках, визначених статтями 419, 420 Угоди про Асоціацію, ратифікованої 16 вересня 2014 року, дуже скромні. Ще не відбулось покращення якості людського життя в Україні, не збільшились кількісно та якісно робочі місця, не створено відповідний демографічним змінам ринок праці, задекларована для соціального захисту боротьба з роботодавцями не збільшила захист найманих працівників, а зменшила їх можливості. Не відбулося й посилення результатів співпраці та розширення можливостей в діалозі соціальних партнерів. По суті, жоден пункт (з чотирнадцяти) статті 420 Угоди, які визначають цілі співпраці, в тому числі в соціальному діалозі та політиці праці, не виконані.

– Оксано Петрівно, що ми маємо сьогодні в комунікаціях бізнесу та влади?

– На місцевому рівні – при органах місцевого самоврядування створені регіональні ради, до складу яких входить місцевий бізнес. Є території, де часто і без регіональних рад або поза їх межами, але діалог відбувається – це Суми, Черкаси, Миколаїв, Чернігів, Київ, Тернопіль, інші. Кожне з цих міст має своє, суб’єктивне, пояснення наявності діалогу. Існують й інші – петиції, живе спілкування представників громадськості з депутатами під час засідань місцевих рад, включення окремих громадських активістів до робочих груп, дні депутата перед сесіями рад, але вони всі разові, точкові, часто без результату.

На центральному рівні практично при кожному органі центральної влади створено громадські ради, при Кабінеті Міністрів України існує Рада підприємців та ряд різного штибу офісів, при Комітетах Верховної Ради України часто створені громадські ради, урядовці та законодавці постійно створюють робочі групи за участю представників бізнесу для підготовки окремих питань, проекти регуляторних актів розміщуються для обговорення, петиції обговорюються навіть у засобах масової інформації, регулярно відбуваються зустрічі перших осіб держави з бізнесом. Формально та кількісно діалог не просто існує, а дуже активний. По факту – останні роки на центральному рівні відсутня системна результативна співпраця органів державної влади з українським бізнесом.

Все, що відбувається, можна назвати розмова глухого з німим, запрошення до зачинених дверей, декларація, імітація, монолог, але точно не діалог. І це стосується не конкретного міністерства, установи чи служби, це системне ігнорування.

З боку держави – великий обсяг пропозицій до обговорення, без системи та графіків, з дублюванням і накладанням питань. Без пояснень неврахування чи ігнорування пропозицій бізнесу…

– Як реагує на це бізнес?

– Представники великого бізнесу використовують створені майданчики не для лобіювання (це здійснюють по-іншому), а для просування та «популяризації» необхідних для них рішень в публічній сфері… А представники малого та середнього бізнесу, які за власний кошт та за членські внески, часто без заробітної плати, моніторять сайти органів влади, спілкуються з монополістами та контролюючими органами, надають зауваження, пропозиції і навіть проекти рішень, які необхідні хоча б для збереження існуючих умов ведення малого та середнього бізнесу. Великому увесь зазначений вище апарат імітації діалогу, насправді, не потрібен, – для малого та середнього бізнесу він шкідливий, бо розпилює зусилля, підміняє суб’єктів та унеможливлює вплив на владні рішення.

Був час, коли влада демонструвала результати діалогу, для цього сама формувала один майданчик, на якому вела постійні дискусії з усіх питань: бізнес об’єднувався, визначав спільну позицію та з нею йшов до влади. Тоді й рішення, які приймались, несли за собою користь і економіці, і суспільству в цілому. Разом з цим, такий, достатньо ефективний підхід, не передбачений законом. Це був результат пошуку владою доступу до малого та середнього бізнесу, створення реальної співпраці.

– Чому?

– Тому що законом встановлений механізм соціального діалогу вже давно не працює.

– Україна є членом Міжнародної організації праці з 1954 року, ратифікувала понад 60 Конвенцій МОП, які стали частиною українського законодавства…

– Одним з основних завдань МОП, членами якої є 185 країн, є економічний та соціальний розвиток з гідними умовами праці, з дотриманням соціального діалогу. Цілий ряд Резолюцій, Рекомендацій та Декларацій МОП звертають увагу та вимагають посилення соціального діалогу на засадах трипартизму. Трипартизм передбачає свободу об’єднання, репрезентативності. В цьому аспекті важливо забезпечувати, жодним чином не обмежувати, участь всіх представників як сторони роботодавців, так і профспілок. Останнім часом обговорюється можливість участі в соціальному діалозі громадянського сектору. Думаю, що це питання виникає тільки у тих, хто бачить в соціальному діалозі виключно представників великого бізнесу, адже малий і середній бізнес так само, як і решта громади, є членами та представниками суспільства, в якому живуть.

Сьогодні в Україні фактично діалогу влади з бізнесом немає –  ні соціального, ні будь-якого іншого. Причин, звичайно, багато. Можна говорити про недоліки підприємницького середовища, про ситуацію з профспілками, але основною причиною неефективності діалогу вважаю відсутність реальних результатів від нього. Мало того, що відсутня системна впорядкована робота по напрацюванню рішень, що в соціальному діалозі обмежена участь малого та середнього бізнесу з боку роботодавців, так ще й пропозиції бізнесу часто ігноруються без пояснення причин, а буває підприємців і не залучають до напрацювання рішень.

Процедури прийняття рішень можна умовно розділити на три типи:

1) дуже гучно, але без результату;

2) тишком–нишком прийняті;

3) схвалені за узгодженням із зацікавленими сторонами.

На жаль, третій тип прийняття рішень найменший за кількістю та за значенням. А через перші два типи втрачено головне в діалозі – довіру. Завдання забезпечити комунікацію сьогодні стоять перед усіма сторонами, кожна має свою частину роботи. Але відбудеться діалог після того, як сторони побачать результат від своєї в ньому участі.

Коментарі

kazmetal l.com