Мемуари чи сповідь – як на детекторі брехні?
Несподіваними міркуваннями про спогади, мемуари і сповідь ділиться Президент Спілки орендарів і підприємців України, шеф-редактор журналу “РоботодавецЬ” Віктор ХМІЛЬОВСЬКИЙ.
Людям мого віку, що ще мають силу, наснагу, розум, котрі відчувають, так би мовити «спинним мозком», як далі жити та як розвиватися суспільству і країні, часто буває непереливки в їхньому спілкування з оточуючим світом. Особливо з «креативним» людом, озброєним статусами (читай: корупційними зв’язками) та закордонними університетами. Не поодиноко – іронічні посмішки з натяком або й «доброзичливі» поради:
– Вікторе Мечиславовичу, ви би себе поберегли. Все-таки вік та й онукам часу подарували би більше. Ви взагалі людина унікальна. У вас такий величезний виробничий, публічний, науковий, журналістський досвід. Присвятили би себе написанню мемуарів!
– Які ще мемуари? – дивуюсь інколи я.
– Візьміть, до прикладу, будь-які, написані вашими сучасниками. Особливо ті, над якими добряче попрацювали фахові журналісти, спічрайтери та інші майстри словоблюдства.
Перепрошую, а те, що часто мемуари «видатних» – крутійство, себелюбство, пестування власної неіснуючої значущості, нікого не обходить?
І, якщо би вже братися за написання чогось схожого на мемуари, то чи варто давати оцінку подіям, людям чи історії? Як на мене, то вартувало би констатувати, особливо історичні, події десь в такому публіцистичному, максимально об’єктивному, неупередженому вигляді, не спонукаючи читача до поспішних суджень.
Щоб на кожній сторінці було, як на детекторі брехні – правда і тільки правда.
Це якби я взявся за написання мемуарів. Тож такий задум мені не імпонує. Хоча, як кажуть: «Ніколи не кажи ніколи». Адже немає жодної людини на жодній посаді в жодному суспільному статусі, яка би знала все, про все і про всіх достеменно. Та що там казати, потенціал людської пам’яті не дозволяє стверджувати, що наведені автором блогу чи будь-якого іншого публічного меседжу ті чи інші обставини з минулого і контекст – стовідсотково відповідає реальності.
Візьмемо спогади найвідоміших та «найповажніших» політиків, видатних і не дуже «видатних» журналістів, які інтерв’ювали перших осіб світової величини – однаково між рядками і між словами залишаються певні недомовленості, що натякає на їх лукавство. І все заради власного непогрішимо досконалого образу.
А якщо є про що розповісти й про що написати? Як на мене, це має бути неначе життєва сповідь особистості, яка не претендує бути суддею суспільним процесам, економіці, країні, політиці чи людям. Сповідь з оприлюдненням реальних подій з прожитого суспільного та власного життя, ролі в ньому близьких і не дуже сучасників, можливо, бачення їхньої ролі в розвитку твоєї країни, спільноти чи родини, злети та падіння, помилки та досягнення тощо. А не продемонструвавши себе справжнього читачам – ніхто окрім тебе цього й не зможе, – не вдасться бути чесним та справедливим до історії.
Тож якщо хочеш показати себе справжнього, то предстань перед читачем «оголеним», як ти є в побуті, в родині, коли тебе ніхто не бачить, а не лише у робочому кабінеті чи на вулиці з сусідами. Лише тоді можна говорити про інших, коли ти розкрив власне его, слабкість і нездалість, життєві помилки, за які соромно до останньої хвилини життя.