Ми — бідна соціальна країна. Як стати багатою підприємницькою? ІНФОГРАФІКА

Для нас оплачені державою медицина та освіта здаються споконвічним і вродженим правом та стовпом людського життя. Та не в усіх розвинених країнах так. Наприклад, у США медицина повністю приватна: не платиш медичної страховки — до лікарні зась. Не тільки в США платна і дошкільна та вища освіта.

У світі є декілька моделей зборів і витрат податків.

Багаті країни

У США держава бере на себе мінімум турбот народу. Та щоб держава працювала нормально, щоб суди були чесними й незалежними, а поліція розслідувала злочини, а не клеїла дурня, щоб армія була сильною, теж треба чимало грошей. Тому в США не офшор, податки нижчі, ніж в Європі, але вони суттєві.

За більшість того, що потрібно для сучасного життя: дошкільну й післяшкільну освіту дітей, пенсії собі і так далі, — платять громадяни зі своєї кишені. Відповідно податки нижчі, що теоретично має сприяти підприємництву і збільшувати доходи всіх. У цьому варіанті дуже важливі антимонопольні заходи держави. Також держава впроваджує мінімальне регулювання бізнесу.

Якщо ви в бургері знайшли таргана – йдете до суду, а не пишете скаргу в санепідемстанцію. Приблизно за цією моделлю живе США.

Інший підхід у Європі. Там уряди збирають більше податків, ніж у США, і оплачують громадянам різні корисні речі. Скрізь це медицина, десь безкоштовні дитячі садочки, десь ще й вища освіта. Але наголошуємо: це не безкоштовні подарунки від держави, за це громадяни платять більші податки.

І в США, і в Європі несплата податків є дуже тяжким злочином, за це садять до в’язниці й не церемоняться. Тому платять усі. Ну, майже всі, крім найбагатших, які можуть найняти юристів для хитрого зменшення податку, вивівши гроші в офшори. Але і з цим нещадно борються податкові всіх розвинених країн.

І в Північній Америці, і в Європі за рахунок зібраних податків також стимулюють бізнес. Наприклад, канадська компанія «Bombardier», яка будує локомотиви, виживає за рахунок дотацій. Відома Тесла у США користується тим, що покупці електромобілів не платять податку з покупки. Загалом у розвиненому світі існує безліч програм підтримки малого, середнього та великого бізнесу державними грошима. Ідея — в підтримці експорту і взагалі бізнес-активності як такої.

Це ми говорили про багатий світ, де ВВП на душу населення становить 30–50 тисяч доларів на рік. Ця сума означає, що коли поділити всі товари і послуги, які виробила США, на всіх американців, то кожен виробив товарів і надав послуг на 50 тисяч. Цих грошей вистачає і на нормальне життя собі, і на те, щоб поділитися з державою.

Але є ще бідні країни

У них низькі податки, і від них уміє ухилятися місцевий Педро зі своїм напівлегальним кіоском. Відповідно ці держави й не пробують забезпечити своїм громадянам ні безкоштовних послуг, ні безпеки, ні якісного управління, ні соціального захисту.

Народу дозволяється крутитися, як хто може, мінімально ділитися з державою і тягти на собі освіту дітей та медицину.

І є Україна

У нас ВВП приблизно 2600 доларів на душу населення, але ми хочемо мати соціальні стандарти на рівні умовної Німеччини.

У нас держава оплачує весь ланцюжок освіти — від дитячого садочка до університету.

Держава фінансує пенсії, бо накопичення, які акумулювалися працівниками в СРСР, після розвалу останнього опинилися в Росії.

Держава утримує величезне медичне господарство, де безоплатно можуть лікувати все: від грибка на нігтях і зубів до пересадки органів, ще й дають безкоштовні ліки в аптеках.

Декому держава й досі будує квартири.

Держава практично безкоштовно перевозить народ електричками й оплачує пільги на проїзд міським транспортом значній частині населення. У Києві безкоштовно метрополітеном минулого року проїхали близько 240 мільйонів разів, це трохи менше від половини перевезених пасажирів. За них платив міський бюджет.

Держава виплачує допомогу сім’ям із дітьми.

А ще залишаються витрати, без яких суспільство не виживе: армія, поліція, підтримка й поступова розбудова ключової інфраструктури.

А де на все це беруться гроші? З податків. Відповідно вони хоч і нижчі, ніж у Європі, але все одно високі. І якщо їх платити чесно, бізнес просто не виживе, бо населення бідне й не може багато платити за товари та послуги. І практичну всі в країні повністю податків не платять, а хто може, той навіть переносить свої підприємства за кордон. Й інвестують за кордон, бо, коли не платиш податки, із заначкою в іншій країні спокійніше.

Відповідно держава мало збирає до бюджету. Звідси малі зарплати чиновників, лікарів, вчителів. Тому у школах часто учать абияк (батьки наймають репетиторів), у лікарнях лікують абияк (треба знайти свого лікаря і з ним домовитися), а чиновники працюють неефективно.

Україна зі своїм широким соціальним набором теліпається між можливостями, як у бідних, і «хотєлкамі», як у багатих. Справжній реформаторський рецепт простий: максимально скоротити витрати і зробити податки мінімальними, аби стимулювати бізнес.

Для отримання відчутного ефекту в українських реаліях це може бути, скажімо, впровадження лише 8-річної безплатної шкільної освіти замість 12-річної, скасування безкоштовних дитячих садочків та університетів. І такі ж радикальні дії щодо скорочення інших видатків: жодних безкоштовних квартир чи поїздок у метро, ніяких виплат на дітей і так далі. Це і буде український аналог реформ Бальцеровича.

Чи можна забрати в пенсіонера з доходом 3000 грн безкоштовну поїздку транспортом, яким він їде на дешевий базар? Чи скасувати виплати на народження дитини сім’ї з сукупним доходом 15 тисяч гривень? Чи змусити продавця АТБ (а продавці — одна з найпоширеніших професій) із умовних 6 тисяч зарплати 600 грн віддавати на медичне страхування?

Кожне таке скороченням соцвидатків кидатиме когось у прірву безнадії й відчаю.

Чи станеться підприємницький бум навіть при радикальному зниженні податків і чи будуть затребувані всі бідні (і вже зовсім без допомоги держави) на роботах, вгадати важко. І народ поїде на Захід — а там чекають, там не вистачає робочих рук. Ніхто точно не спрогнозує, чи низькі податки приваблять бізнес у країну, де війна, де немає кому працювати й купувати, адже найактивніші поїхали.

Але, безумовно, правильний шлях один – скорочувати видатки. Та це треба робити невпинно, але поступово. Друга безумовна істина – не тратити гроші на красивості і витребеньки.

Нам не потрібно шкіл із матеріалів, як у Швеції, — не та економіка і доходи бюджету. Нам потрібні надійні, зручні, теплі, але дешеві. Нам не потрібна мармурова плитка в метро чи підземному переході, достатньо пофарбувати якісною фарбою, як у Швеції.

Економити державні гроші, де тільки можливо. Заощаджене спрямовувати на розвиток бізнесу, малого, середнього, великого, особливо орієнтованого на експорт товарів з високою доданою вартістю. У Німеччині безліч урядових і місцевих програм, які роздають гроші на підтримку підприємств. (Про це читайте детальніше тут) І не тільки в Німеччині. Завдяки такій політиці Китай став державою, яка скуповує Європу й конкурує з Америкою.

І нашій державі потрібно інвестувати в бізнес. Зараз, після децентралізації, у міст з’явилися гроші. Куди краще їх витратити: на тротуар у парку з трьох різних і дорогих видів покриття, як десь у Європі, чи створити муніципальний банк підтримки підприємців, який даватиме кредити за адекватну ціну місцевому бізнесу? Якщо керуватися логікою й заощадливістю, то відповідь очевидна.

І так, крок за кроком, скорочуючи видатки й збільшуючи кількість підприємств (а отже й податків в бюджет), скорочуючи і збільшуючи, скорочуючи і збільшуючи поступово ми викарабкаємося з ями бідності.

Та таку політику може здійснити тільки сильний і адекватний держапарат, не роз’їдений корупцією.